Спецпроект: ТАКЕ БУЛО / записки краєзнавця

5 березня 1953 року помер Сталін — людина, яка 29 років, з 1924 до 1953 року, практично одноосібно керувала величезною країною. Які б він не обіймав посади, але з 1922 року і до смерті він був Генеральним секретарем ЦК партії, тієї партії, яка встановила в країні диктатуру Сталіна. 

У день поховання, 9 березня, країна плакала в жалобі. То не були сльози втрати когось близького, сльози співчуття чи жалю. Люди були охоплені тривогою, страхом перед  невідомим, вони боялися майбутнього, бо не вміли розпоряджатися своїм життям. За Сталіна усе було розписано й регламентовано: 1 квітня обов'язково — зниження цін, на копійки, але щороку; 1 травня — день міжнародної солідарності трудящих, дозволена всенародна випивка; потім підписка на державну позику, що на селі бралась готівкою і перетворювалася на безсоромний грабунок; потім, без розголосу, — зниження розцінок на всі види заводських робіт — і так далі. Образ Сталіна супроводжував усі етапи життя людини, і, здавалось, без нього неможливими будуть найпростіші життєві процеси. Сльози були мовчазним питанням: що ж тепер буде?

Сльози і питання “що далі?” у ті дні були скрізь — від найменшого села до столичної Москви. Така атмосфера витала і в 25-тисячному селищі Сєверодонецьку. В цехах підприємств, на заводах, у школах, у клубі будівельників, куди водили учнів ремісничого училища — скрізь проводилися жалобні мітинги.

З того часу пройшло 64 роки. Мені не вдалося знайти жодного письмового свідчення, жодного свідка, який би пам᾽ятав у деталях цю подію у селищі, лише кілька тогочасних учнів, які мало пам'ятали про проведення масових заходів і про інші деталі життя-буття тогочасних сєверодончан. Алелишилося кілька фотографій. На одній бачимо жалобний мітинг на Ремонтно-механічному заводі Лисхімкомбінату. На іншій фотографії, зробленій з вікна Клубу хіміків фотографом Л.М. Ганапольським, бачимо мітинг, який відбувався біля школи № 2. Кілька тисяч жителів зайняли усю вулицю від школи до клубу. Біля бюста Леніну збудовано підвищення, на якому стоять керівники селища. Над ними портрет Сталіна у вінку з траурною стрічкою, такі ж стрічки і на прапорах з обох сторін портрета. На стовпах висять “колокола” –гучномовці.

Але й після похорон Сталін не одразу зник із життя країни.

Збереглася ще одна фотографія, на якій присутній Сталін. Святкова трибуна 1955 року, біля якої відбувалася демонстрація з нагоди так званої Великої Жовтневої соціалістичної революції, була прикрашена портретом вождів – Леніна і Сталіна. Трибуна встановлена вже не біля школи, а, мабуть, на перехресті вулиць Леніна і Першотравневої. Пам᾽ятник Леніна роботи Пухальського тут ще не стояв. Восени цього року юнаки ремісничого училища лише розсипали чорнозем і саджали на бульварній частині вулиці Леніна липи. А площа Радянська ще завершувала своє формування. У Будинок громадських організацій (сьогодні – виконкому) у 1954 році переселилася селищна рада із будиночку, де довгий час була редакція міської газети. Уся площа нагадувала будівельний майданчик, де ще не встигли прибратись. По площі вітер ганяв пісок, а під ПК хіміків ще й котлована не було. Тож демонстрації і мітинги тут відбуватися не могли.

У маленькому селищі місця для пам᾽ятників ще не було – ледь прилаштували бюст Леніна перед школою. Тому пам'ятники вождям ставили у парку. Там місця вистачало. Старожили пам'ятають у парку навіть два пам'ятники з образом Сталіна: відома скульптурна композиція “Ленін і Сталін в Горках” і погруддя генералісимуса Сталіна на високому постаменті. Але з пам'яті стерлося, чи стояли вони одночасно, чи по черзі. Схоже, що спершу стояв пам'ятник Сталіну з Леніним. Точніше сказати, вони сиділи на лавочці. На фото 1950 року бачимо, що пам'ятник встановлено дещо невдало — постамент невисокий, знаходилися такі, які бажали залізти на коліна вождям щоб сфотографуватися. І сиділи вожді неподалік літньої читальні спиною до головної алеї — відпочивальники дивилися на вождів зі спини.

 У 1953 році в Лисичанську побудували Універмаг. А біля нього організували скверик.  Туди і перенесли з парку Леніна зі Сталіним, поставивши “лавку з вождями” на вищий постамент. У парку ж поставили новий пам'ятник Сталіну — в образі генералісимуса, у військовому кітелі.  

Сталін-парк

Після смерті Сталіна з тюрем і концтаборів, із сибірських поселень почали повертатися незаконно репресовані. Дуже повільно з очей громадян СРСР почала спадати полуда. А після ХХ з᾽їзду КПРС, який пройшов у лютому 1956 року, де було розвінчано культ особи Сталіна, по країні почали знімати пам᾽ятники «вождю». Процес цей ішов до початку 60-х років. Зустрічалися і курйозні випадки, коли з лавочки знімали лише фігуру Сталіна, а Ленін лишався сидіти у тій же позі і далі. У Сєверодонецьку «генералісимуса» прибрали одразу в 1956 році, замінивши на постаменті погруддя Сталіна на Леніна. Все ж у селищі, яке будували осуджені, та й у Донбасі в цілому, було чимало колишніх безневинно репресованих, які пройшли «сталінські табори». Тож особливих сентиментів до Сталіна на той час тут уже не було. І настрої столиці, а особливо, які йдуть від вихідця з Донбасу Микити Хрущова, тут розуміли добре. Тому зі Сталіним у Донбасі розпрощалися досить швидко і майже безболісно. Сєверодонецьк був серед перших. Однак прихильники Сталіна, які були проти знесення пам᾽ятників своєму кумирові, влаштовували навіть чергування у парку.

Сьогодні у місті вже й не пам᾽ятають про ці твори монументальної пропаганди. А зараз, коли з постаментів зійшли і фігури Леніна, зі Сталіним попрощалися, будемо сподіватися, назавжди.

Сергій КАЛЕНЮК