Спецпроект: ТАКЕ БУЛО / записки краєзнавця

Пам'ятники ставлять щоб пам'ятати людину чи подію. Пам'ятник ‒це ще й історія. Але пам'ятник ‒це ще й архітектура, яку називають мовчазною музикою. Тож пам'ятник має не лише нагадувати про минуле, але й бути красивим, гармонійним і довговічним. 

Але ж пам'ять не вічна, нові події витісняють давні; ставлення до історичних персонажів чи подій змінюється, як змінюються і поняття про красу і гармонію; матеріали, з яких роблять пам'ятники, теж мають свій термін давності.

Ще давньогрецький філософ Геракліт сказав: “Все тече, все міняється”. Тож і ставлення до пам'ятників теж міняється, і досить швидко. Це можемо бачити навіть на прикладі короткої історії Сєверодонецька, якому лише трохи більше 80. У місті було принаймні два пам'ятники зі Сталіним і два десятки з Леніним. Сталіна прибрали у 1956 році, після ХХ з'їзду КПРС, останній пам'ятник Леніну зняли 22 серпня 2014 року. Ворошилова знімали двічі, спершу у 1961 році, потім у 1981 поставили біля автостанції, звідки знову 16 червня 2016 акуратно зняли і заховали до кращих часів. У протистоянні з законом про декомунізацю Ворошилову не допомогло навіть те, що він наш земляк. Не виключено, що пройде час і він знову постане ‒земляк, все-таки. Якщо не в Сєверодонецьку, то в Борівському, звідки його коріння. А от Калінін зі Свердловим навряд чи знову колись зійдуть на постамент у Сєверодонецьку.

Але це політики ‒мода на політиків скороминуча.

Краща доля у пам'ятників письменникам. Звісно, довше пам'ятають своїх письменників, особливо тих, хто народився чи проживав у місті. У Сєверодонецьку таким можна вважати поета Йосипа Курлата, який прожив тут 35 років, і залишив по собі добру пам'ять та багато зробив для наповнення духовної аури міста. Але після смерті по ньому лишився лише скромний пам'ятник на міському кладовищі, поставлений рідними. Колись інший поет писав: “Лицом к лицу лица не увидать. Большое видится на расстоянье”. Можливо має пройти певний час, щоб розгледіти “велике” у тих, хто жив з нами поруч, і треба докласти певних зусиль для збереження пам'яті про них.

У місті ж увічнено пам'ять письменників М. Гоголя, О. Горького, І. Франка і Т. Шевченка. Бронзові фігури письменників були придбані у 1956-57 роках керівниками Сєверодонецька, які ще дбали не лише про себе, а й про місто. Саме тоді разом з письменниками придбали бюст Менделєєва і бронзові фігури керівників-засновників СРСР. Держава перестала існувати, познімали і пам'ятники її засновникам. А Менделєєв стоїть на Другій прохідній “Азоту”, охороняючи в'їзд на підприємство. Як на сьогоднішній день, то місце не найкраще для ученого, який надзвичайно багато зробив для розвитку Донбасу.

Українським письменникам у Сєверодонецьку виявилося досить комфортно. Пам'ятники Шевченку і Франку були поставлені у жовтні 1959 року біля Клубу хіміків, який зараз є приміщенням театру. Хоча існує думка, що встановили їх раніше. З того часу навколо підріс скверик, і після завершення ремонту театру пам'ятники класикам української літератури тут будуть виглядати цілком органічно.

Досить комфортно почувається біля колегіуму у Гоголь-сквері і М. Гоголь, якого встановили у 1959 році, коли відзначали його 150-річчя.

А от долю пам'ятників Горького можна назвати гіркою. На історії появи пам'ятників “пролетарському” письменнику МаксимуГорькому в Сєверодонецьку варто зупинитися дещо більше ‒як на характерному прикладі ставлення сєверодончан до пам'ятників.

 Ми бачимо, що скороминучою є пам'ять про політичних діячів. Нові керманичі не завжди підтримують пам'ять про попередників, особливо, якщо міняється суспільний устрій. Прийшли комуністи –познімали царів, і ті, хто прийшли після комуністів, поступили з ними так само. Горькому ж довелося прилаштовуватися до комуністів, майже дружити з Леніним і Сталіним. “Времена не выбирают, в них живут и умирают” –талановитий письменник і видавець жив на зламі епох, у складний час. Він міг би виїхати за кордон і жити у тій же Італії до кінця днів своїх. Але він вернувся і співпрацював з організаторами концтаборів. У 1929 р. Горький відвідав Словецький концентраційний табір і написав схвальний нарис про утримування і перевиховання в'язнів. У 1934 році він став співредактором книги про Біломорсько-Балтійський канал, який будували в рабських умовах 100 тисяч в'язнів нового режиму. Але він цього не помітив. Як не помічав і не визнавав української мови, а тому й заперечував видання роману “Мать” в Україні українською мовою.

Мені відомо про три пам'ятники Горькому в місті. Перший пам'ятник із залізобетону поставлено було неподалік входу в парк у 1954 році. Аналогічні фігури письменника у той час ширилися країною десятками. Точно таку ж скульптуру у різні часи було встановлена у Рубіжному, Лисичанську, Донецьку, Таганрозі, Кривому Розі, Єйську, Пермі, Челябінську... І в Москві. Це був “класичний” пам'ятник роботи авторського колективу скульпторів ‒І. Шадр, В. Мухіна, Н. Зеленська, З. Іванова. Пам'ятник тиражували з різного матеріалу ‒простого залізобетону, залізобетону, який обрамляний міддю (Рубіжне), або з бронзи (Москва).

У 1990-х роках, коли парк перестав фінансуватися і доглядатися, пам'ятник почав руйнуватися, не без допомоги дикунів, які трапляються у будь-якому місті. Сєверодонецьк, на жаль, не виключення. Пошкоджену фігуру довелося зняти.

Другий Горький появився, гадаю, у 1956 чи 1957 році, разом з іншими скульптурами, які придбали на Митищинському заводі художнього литва. Розповідають, що їх не замовляли, а брали те, що було невикуплене замовниками, і лишалося на заводі. От і потрапив бюст Горького у компанії з іншими в Сєверодонецьк. Бюсти Менделєєва, Шевченка, Франка і Горького ставили одночасно, для них було замовлено однакові постаменти із чорного граніту. Горького поставили біля школи № 3, яка тоді знаходилась по вулиці Горького. Коли побудували нове приміщення школи на вулиці Гоголя, то тут облаштувалося будівельне училище № 9, яке у 1961 стало ПТУ № 24. Бюст і досі там стоїть у тихому місці, хоча не всі сєверодончани про нього знають.

Але усі знають пам'ятник Горькому у сквері за виконкомом. Він появився найпізніше. Вважається, що його встановили у 1956 році, до 20-річчя з дня смерті. Але це помилкове твердження. Фігура бронзового Горького у повний ріст постала на місці Ворошилова після 1961 року. На фотографіях 1961 року тут ще стояв Ворошилов.

У 1954 році побудували Дім громадських організацій, так тоді називалася будівля виконкому. З обох сторін повз нього паралельно проходили вулиці Радянська і Ворошилова. За будинком у сквері з боку вулиці Ворошилова поставили пам'ятник Ворошилову, а з боку Радянської –Свердлову. У жовтні 1961 року відбувся ХХІІ з'їзд КПРС, який посилив заходи  боротьби з культом особи Сталіна. Живому ще Ворошилову, який був другом і сподвижником Сталіна, пам'ятник довелося прибрати. І з вулиці ім'я Ворошилова теж прибрали, утворивши  з вулиць Ворошилова і Радянської один Радянський проспект. А в кінці 2015 року і назву Радянського проспекту замінили на Центральний проспект.

Замість Ворошилова на постаменті поставили у повний зріст “пролетарського” письменника Горького, а бронзовий напис “К.Є. Ворошилов” на постаменті збили На його місці прикріпили мідну пластину “А.М. Горький”. Це був уже третій пам'ятник Горькому в місті. Цей варіант скульптури — унікальний, у такій позі письменника бачити більше не доводилось. Погляд бронзового Горького був звернений на вулицю Горького, де стояв бюст Горького. А недалечко, у Парку культури і відпочинку імені Горького, стояв ще й бетонний Горький. З часом ті ж таки дикуни табличку збили і здали в металобрухт, на камені лишився слід від напису “К. Є. Ворошилов”. Ще коли знімали з п'єдестала фігуру Ворошилова, то зняли разом з верхнім монолітним каменем; біля автостанції його так з гранітним підніжжям і поставили на бетонний постамент. При встановленні ж Горького верхній ряд до п'єдесталу зробили не монолітним, а з фрагментів. У щілини між фрагментами потрапляла вода і з часом п'єдестал почав руйнуватися. Тепер до Горького наближатися небезпечно, бо у будь-який момент облицювальні камені можуть відпасти. І виглядає цей пам'ятник Горькому якось недоглянутим і неестетично.

Складалося враження, що у той час сєверодончани найбільше поважали і берегли пам'ять Леніна та Горького. Бо навіть пам'ять про 185 радянських воїнів, які загинули на території міста у Другій світовій війні, берегли в єдиному меморіальному комплексі на братській могилі, що на перехресті вулиць Юності і Сметаніна. До речі, ці вулиці теж раніше носили інші назви ‒Жовтнева і Паркова ‒при такій частій зміні всього і вся треба мати добру пам'ять, щоб орієнтуватись у подіях і в історії міста. Це вже пізніше додалися ще два пам'ятники, присвячені цьому періоду. У 1985 році відкрито Сквер Слави, де на постаменті постав танк Т-34. Цей об'єкт названо “Пам'ятник Воїнам-визволителям міста Сєверодонецька Танк Т-34”. А в травні 2004  на площі Перемоги постала тріумфальна колона з орденом “Победа”. Цей пам'ятник має офіційну назву “Пам'ятник воїнам-переможцям у Великій Вітчизняній війні”. Не виключено, що з часом назви цих пам'ятників теж можуть помінятися, зважаючи на зміну ідеології й термінології.

А от реальний пам'ятник, який має берегти пам'ять про загиблих 185 бійців, навіть не має офіційної назви. Офіційно, по паспорту, це “Братська могила радянських воїнів”. Але ж за визначенням словників могила це яма для поховання померлого, або ще місце поховання і горбик на ньому. А на могилі може бути пам'ятник ‒архітектурна чи скульптурна споруда в пам'ять чи на честь кого,‒чого-небудь. У нашому випадку на братській могилі споруджено архітектурно-скульптурний комплекс, який формувався у кілька прийомів: у 1960 і в 1975 роках. Оскільки офіційної назви комплекс не має, то в різних документах і статтях його називають по-різному. Мені доводилось зустрічати, наприклад, такі варіанти: Братська могила, братська могила радянських воїнів “Меморіал Слави”, меморіальний комплекс на братській могилі, Вічний вогонь, Скорботна мати... Останні роки все частіше архітектурно-скульптурний комплекс на братській могилі називають “Меморіал Слави”. Можливо цю назву і слід вписати в Список пам'ятників історії і культури, зробивши її офіційною.

Мій побіжний краєзнавчий огляд пам'ятників Сєверодонецька підказує, що до увічнення пам'яті, хоч у вигляді пам'ятників, споруд чи назв, слід підходити без надмірної ідеологізації чи потуранню моді, вдумливо і осмислено, з розумінням того, що варто пам'ятати лише те, що варто пам'яті.   

Сергій КАЛЕНЮК