Частина ІІ. НАЖМІТЬ щоб подивитися ЧАСТИНУ І

В. СТУС І «ОБРІЙ»

Володимир Міщенко: Якось перед членами «Обрію» виступив з доповіддю про сучасну українську поезію Василь Стус. Він, зокрема, високо поцінував творчість Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча та добряче покритикував Павла Тичину, який, маючи талан від Бога, перетворився фактично на придворного поета (цю думку Василь пізніше розвинув у своїй праці «Феномен доби», яку кадебісти вилучили в нього під час обшуку. Твір видано вже після смерті його автора; на одній зі сторінок Тичину названо «блазнем при дворі кривавого короля»). Виступ Стуса зчинив великий галас: молодь йому аплодувала, а деякі члени СПУ аж захлиналися від люті та обурення. Прозаїк Кость Тесленко (загалом порядна людина) кинув у бік Василя репліку: «Ти плюнув в обличчя батькові!». А Євген Летюк невдовзі навіть надрукував у журналі «Донбас» відкритого листа «молодому поетові Василю Стусу», в якому, хоч і в доброзичливій формі, докоряв за нетерпиме ставлення до «класиків».

Василь Захарченко: Уперше я побачив Василя Стуса восени 1962 року в Донецьку на щойно створеному при письменницькій організації клубі молодого літератора «Обрій». На поклик письменників тоді зійшлися, з᾽їхалися з усієї області енергійні початківці. Кожен уважав себе якщо не майбутнім генієм, то в усякому разі, високим талантом. Актовий зал у Будинку письменників вечорами гув, як вулик. Стояли в проходах і дверях. Серед цієї маси молодого народу мою увагу, та й не тільки мою, одразу привернув високий хлопець з виразним бліднуватим обличчям, короткою чорною зачіскою і трохи незвичним, гострим на слух прізвищем Стус.

Стус брав найактивнішу участь у всіх дискусіях, які розгорялися тоді на засіданнях клубу. Це був гарний час надій, час майже вільного дихання після ХХІІ партз᾽їзду, на якому було остаточно «розвінчано» культ Сталіна й декого з його соратників і сказано багато гіркої правди про страшні беззаконня, які чинилися з волі партії службою безпеки над своїм народом. Саме на гребені цього озонового часу й виник наш «Обрій».

Йосип Курлат: Одним з найактивніших «обріїців» був Василь Стус. Високий, стрункий, з вузьким обличчям і дуже сумними очима, він одразу ж привертав до себе увагу, хоча свої вірші читав рідко. Зате репліки його і критичні виступи завжди були точними і гострими, а огляди грунтовними і бездоганними ― з точки зору аналізу і логіки.

Василь Стус виділявся не тільки зовнішністю або особливою манерою поведінки. Він, якщо можна так висловитися, був на два-три порядки вищим своїх товаришів-ровесників. Вражала його начитаність і ― не за віком ― майже енциклопедична освіченість. Дотепер пам'ятаю дві його доповіді: «Поети нової української хвилі» і «Світ поезії Рільке». На мій погляд, їх можна було б з ходу публікувати у будь-якому «товстому» журналі. Тягнули вони і на основу для майбутньої кандидатської дисертації. І було в ньому щось від проповідника.  Василю Стусу, у всякому разі мені так здавалося, приносило задоволення виступати публічно.

Сперечатися він любив, але спокійно і витримано, а не «до хрипоти», умів точно сформулювати свою думку й аргументувати точку зору. Це була особистість – з великої літери. Мені чимало довелося побачити людей у своєму житті, і Василь Стус вирізнявся серед них.

«ОБРІЙ» У СЄВЕРОДОНЕЦЬКУ

Йосип Курлат: Коли «Обрій» стрімко і нещадно розгромили, буквально не залишивши від нього каменя на камені, я вже півтора року жив у Сєверодонецьку і працював у міській газеті «Комуністичний шлях». Дізнавшись, що Володю Міщенко разом з його товаришем Колею Колесником вигнали зі школи, заборонивши їм викладацьку діяльність взагалі, я домовився з редактрисою газети і привіз Володю в Сєверодонецьк. Нам якраз потрібен був відповідальний секретар. Зводив його і до першого секретаря міськкому партії. Він усім «показався». Міщенку надали відразу двокімнатну квартиру, допомогли дружину влаштуватися на роботу, а дитину в дитячий садочок. Але Володя і тут залишився вірний собі. Йому надсилали з Донецька та Києва «крамольні» вірші, приїжджали, зрозуміло, інкогніто, в гості на кілька днів Василь Стус і деякі інші його друзі, такі ж опальні, як і він сам. Тактовно, але досить серйозно попереджав Володю, що за ним обов'язково ведуть спостереження, переглядають листи і так далі.

Влітку 1965 року Й. Курлат вже в Сєверодонецьку створює Клуб молодих літераторів «Ровесник», організовує літературне кафе, випускає щомісячну літсторінку в міській газеті. У ній В. Міщенко кілька разів друкував вірші двох Василів – Голобородька і Стуса. Скінчилось це тим, що за ініціативи КДБ Міщенка «проробили» в редакції за спробу створення «центру» негативно налаштованої української творчої молоді, і йому довелося виїхати з міста.

Після того, як 19 листопада 1989 року тіло замордованого в таборах Стуса перепоховали в рідній землі, табу на його ім'я було знято. Літстудійці Сєверодонецька підтримали ініціативу Курлата назвати своє товариство літературним об'єднанням «Обрій» імені В. Стуса і заснувати для молодих літераторів літературну премію його імені. Премія проіснувала до середини 1990-х років. 

Микола Колісник: Якось я порахував, що з творчого осередку, душею якого був молодий Стус, вийшло троє, крім його самого, лауреатів Шевченківської премії з літератури, а також понад десяток професійних, у хорошому сенсі цього слова, письменників. Унікальний феномен, ніде й ніколи, мабуть, не повторений».

Це дійсно феномен –  російськомовний Донецьк дав таку кількість українських письменників. Можливо і Сєверодонецьк додасть з часом свою долю. Але ж це поодинокі випадки, які, як бачимо мало вплинули на формування українського Донбасу.

Сергій Каленюк

фото:

1. (в тексті) Й. Курлат, початок 1960-х

2. (на початку тексту) Донецьк, 1962. Члени “Обрію” з критиком А. Клоччя: (зліва направо): Микола Колісник, Василь Стус, Петро Бондарчук, Андрій Клоччя, Володимир Міщенко, Олег Орач