Частина I

Чи то від етнонаціональних особливостей, чи від того, що знаходиться він у якійсь зоні цивілізаційного розлому, у Донбасі знову через вогонь і смерть виростають злоякісні пухлини у вигляді ДНР і ЛНР. Майже століття тому у 1918 і 1919 роках, тут вже були подібні Донецька Республіка і Донецько-Криворізька Республіка. Очевидно, що за цей час не зуміли підібрати необхідні рецепти проти подібних хвороб. Тому зараз увага багатьох учених-гуманітаріїв прикута до Донбасу, до вивчення його особливостей. 

Одна з подібних особливостей полягає у тому, що російськомовний Донбас породжує україномовних велетнів духу, духу і букви. На першому місці поставлю Василя Стуса – поета світового рівня і людини незрівнянної сили духу і жертовності. А ще Донбас дав талановитого письменника, оригінального мислителя і правозахисника Миколу Руденка; літературознавця і поета, натхненника руху «шістдесятників» Івана Світличного; ще одного літературознавця, дисидента радянських часів, академіка Івана Дзюбу. У цей ряд поставлю і Василя Голобородька –поета світової міри, поцінованого в багатьох країнах, але недостатньо знаного на рідній землі. У Донбасі багато російськомовних письменників, але такого рівня особистостей серед них пригадати не вдається.    

Хочу звернути увагу дослідників, які вивчатимуть специфіку Донбасу, на майже забуте явище – Клуб молодого літератора «Обрій», який півстоліття тому діяв у Донецьку. Як згадує один з тогочасних членів клубу, прозаїк Василь Захарченко, удостоєний згодом державної Шевченківської премії, у клубі переважали кількісно російськомовні літератори – росіяни, євреї, греки, напівгреки й частина українців, що писали російською мовою. Заняття велися по-російські, але саме україномовні письменники, зокрема і Василь Стус, який теж відвідував заняття клубу, досягли найвищих вершин. Керував клубом Йосип Борисович Курлат, який казав про себе: «Я – украинский поэт, пишущий на русском языке».  

Із запису в щоденнику Василя Стуса від 26 січня 1963: Уже кілька засідань було в клубі молодого літератора. Там – дискусії приємного характеру. Там – антиподи. Там цікаві речі бувають. Л. Беринський, Надєждін, ряд інших. Ситуації гострі, часом некрасиві, недоброзичливі розмови. 19 січня мені дали бій. Критиковано було і за захист євреїв, і за «націоналізм» – чого не було мовлено, але про це йшлося.

Уже майже не лишилося тих, хто був членом того клубу, та й тих, хто хоч щось знає про це явище у культурному житті Донецька часів хрущовської «відлиги». З часу припинення діяльності клубу пройшло півстоліття. В радянські часи писати про це неформальне об'єднання творчої молоді не дозволялося, ним цікавилися лише «літературознавці в цивільному» із страшного і всюдисущого КДБ. В часи новітньої України учасникам спершу було не до спогадів, треба було виживати, а потім дехто виїхав з України, а інші один за одним стали відходити у вічність.

На початку 1990-х років поетеса Галина Гордасевич, яка теж була серед тих «обрієвців», привезла зі Львова дітей на Всеукраїнський фестиваль дитячої поезії «Джерельце», заснований у Сєверодонецьку Йосипом Курлатом. Я став свідком того, як Гордасевич просила Курлата написати спогади про той Донецький «Обрій». Пізніше і я кілька разів розпочинав розмову з Курлатом про спогади. Та він посилався на ненадійність пам'яті, на те, що в провінційному Сєверодонецьку важко дістати літературу, книжки учасників «Обрію», які допомогли б точно відтворити події майже півстолітньої давності. Але у 1999 і 2000 роках він став ініціатором і головним редактором чудового художньо-літературного альманаху «Мрія», який виходив у Сєверодонецьку. Там було надруковано і його мемуарний роман «Казнить нельзя помиловать». У ньому йдеться, зокрема, про навчання Й. Курлата у Літературному інституті в Москві та про вимушений перехід на заочне навчання і переїзд у Донецьк, а звідти – у Сєверодонецьк. Дух вільнодумства, характерний для постсталінських часів хрущовської «відлиги», Курлат не полишив у Москві. Завдяки цьому у Донецьку із звичного і традиційного літоб'єднаня при газеті виникло неординарне явище – Клуб молодого літератора «Обрій» при Донецькому відділенні Спілки письменників СРСР.  

У 2000 році Й. Курлат помер, а я почав збирати матеріали про «Обрій». Познайомлю з деякими моментами, які подам цитатами учасників цього літературного угруповання, можливо з деякими власними коментарями. 

ПРО СКЛАД «ОБРІЮ»

Галина Гордасевич:«В один з вересневих днів 1963 року в підвальне приміщення по вулиці Артема в Донецьку, де зібралися члени обласного літературного об'єднання «Обрій», зайшла молода жінка. На її совісті було десятків два дитячих віршів, за які вона, тим не менш, отримала 10 років ув'язнення. Після того вона вирішила ніколи не мати нічого спільного з літературою, але ради цікавості зайшла. Зайшла і залишилась в літературному об'єднанні, і стала письменником, здається, не з останніх в Україні. Зрештою, з того об'єднання вийшло чимало тепер відомих письменників, українських і російських. Ось зараз спробую згадати кілька з них.

1. Лев Берінський, поет і перекладач, лауреат премій.

2. Іван Білий, поет, прозаїк, лауреат премій.

3. Петро Бондарчук, поет, прозаїк.

4. Марк Вейцман, дитячий поет.

5. Анатолій Гарматюк, гуморист, лауреат багатьох премій за гумор.

6. Василь Захарченко, прозаїк, лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка.

7. Семен Коган, дитячий поет.

8. Анатолій Кравченко, поет, лауреат премій.

9.Олена Лаврентьєва, поет.

10. Борис Ластовенко, поет.

11. Володимир Міщенко, поет.

12. Олег Орач, поет, прозаїк, лауреат премії імені Лесі Українки.

13. Василь Стус, поет, публіцист, лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка.

14. Леонід Талалай, поет, лауреат державної премії імені Т. Г. Шевченка.

А ще ж були: Таїса Анісімова, Станіслав Цетляк, Микола Хижняк, Володимир Дем'яненко, автор книжок, та багато інших.

І всі вони вийшли з «Обрію», коли ним керував нинішній головний редактор «Мрії» (мова про головного редактора літ.-худ. альманаху «Мрія» – С. К.). Не знаю, як вони, а я без «Обрію» не стала б письменником.

На жаль, він був розігнаний комітетом державної безпеки, а його керівник був вимушений покинути місто».

Марк Вейцман: «... хлопці підібралися на рідкість здатні. Досить назвати Василя Стуса, Василя Захарченка, Галину Гордасевич, Бориса Ластовенко, Олену Лаврентьєву, майбутнього кіносценариста Валентина Ховенко. Були там і поет Лев Беринській та ваш покірний слуга, які нині проживають в Ізраїлі».

Володимир Міщенко:На заняття приходили студенти, вчителі, інженери, робітники – люди переважно молоді, сповнені бажання писати й друкуватися. Серед них були й майбутні «обріївці» – Петро Бондарчук, Семен Коган, Олена Лаврентьєва, Іван Білий, Анатолій Лазаренко, Дмитро Надєждін, Муза Скоробогатова…

ВИТОКИ «ОБРІЮ»

Володимир Міщенко: Витоки літстудії «Обрій» сягають початку 60-х років минулого століття. А ще раніше, десь у 1955-1959 роках (я був тоді студентом Донецького педінституту) при газеті «Комсомолец Донбасса» існувало літоб᾽єднання, яке ще не мало власної назви, а керували ним по черзі працівники редакції, зокрема Аркадій Пальм та Марк Хабінський. Їхні функції зводились до того, що вони слухали вірші та гуморески початківців і відбирали кращі з них для публікацій у газеті.

У 1961 році, після дворічної перерви, пов᾽язаною з моєю вчительською роботою поза межами Донецька (в Горлівці та Краматорську), я завітав до моєї, як я вважав, рідної редакції і дізнався, що літоб᾽єднання продовжує вряди-годи працювати.

Леонід Сотник: «У шістдесяті роки я керував поезією. Так, так, не дивуйтесь! Так уже традиційно склалося, що посада завідувача відділу пропаганди у «Комсомольце Донбасса» відкривала шлях до влади у літературному об'єднанні при газеті.

Ми всі переживали тоді шалені і радісні часи першої відлиги. Все населення країни щось писало. Одна третина, наймолодша, – вірші і романи, друга – доповіді і промови, третя, старша – мемуари з табірного життя.

ПРО НАЗВУ

Йосип Курлат: В редакції «Комсомольца Донбасса» до мене майже щодня приходили молоді поети – і росіяни, і українці. Само собою виникло літературне об'єднання. Українських хлопців було значно більше, і вони, на мій погляд, були більш талановиті, ніж росіяни, тому я і назву для нього запропонував українську. На одному із занять ми читали вголос книгу віршів Леоніда Завальнюка «Вслед за отступающим горизонтом». Як назва «Горизонт» здалося банальним і трафаретним, а «Обрій» – гарно звучало і сподобалося всім.

До «українських хлопців» належали переважно студенти Сталінського педінституту, який згодом став Донецьким: Василь Стус, Олег Орач, Володимир Міщенко, Борис Дорошенко, Анатолій Лазоренко, Василь Захарченко, Іван Білий та інші. «Більшістю» вони були у літоб'єднанні при газеті. Коли ж було створено обласний клуб «Обрій» при Спілці письменників, то там вони розчинилися в переважній більшості російськомовних молодих літераторів.

ПРО КУРЛАТА

Лев Беринський:Десь року 57-го об'єднанням короткий час керував Йосип Курлат. Я ненадовго зітхнув, хоча «пробити» мої «знову любовні» вірші він так і не зумів. Однак гаряче приймав їх і не підзужував (як зовсім було одурівший від московської публікації Хабінський) писати про домни і плавки.

Володимир Міщенко: Та ось з᾽явився в Донецьку Йосип Курлат, і творче життя завирувало по-справжньому. Передусім Йосип Борисович почав залучати нас, початківців, до активної журналістської роботи. Пригадую, як я їздив з ним у відрядження від «Комсомольца Донбасса» на ударну будову – спорудження Авдіївського коксохімічного заводу. Ми довго ходили територією майбутніх цехів, розмовляли з будівельниками, занотовували до записників різні цифри та прізвища. В результаті з᾽явився наш спільний репортаж, що зайняв цілу газетну шпальту. Для мене це був гарний журналістський урок. Курлат писав швидко, здавалося, навіть автоматично, думки в його голові народжувалися миттєво, і я по-доброму заздрив йому, такому талановитому.

Марк Вейцман: Він володів неабиякими організаторськими здібностями. У Донецьку керував літстудією «Обрій» при місцевому відділенні СПУ. Досі дивуюся, як могли «вірні ленінці» з правління СПУ та обкому комсомолу довірити Курлату відповідальну справу «виховання літературної зміни». Правда, разом з ним, як, так би мовити, стримуючого фактора, студією керував і Володимир Демидов, але його участь у керівництві було чисто формальною. Йосип же працював, що називається, на повну котушку.

Поясню, що Й. Курлат появився у Донецьку в 1957 році. За часів хрущовської відлиги студенти Літінстітуту ім. М. Горького, серед яких були Є. Євтушенко, Р. Рождественський, Б. Ахмадуліна, Ф. Алієва, М. Анциферов та інші організовували літературні вечори, виступи на підприємствах, де дозволяли собі висловлювання, які неможливі були за часів Сталіна. Тридцятилітній Курлат серед них був найстаршим і виступав організатором подібних виступів, та ще й посмів написати листа самому М. Хрущову. За це постійно зазнавав утисків: то виставлять героєм фейлетону, то догану винесуть, та й керівництво інституту постійно нагадувало про неблагонадійність його віршів. Образившись на всіх, Курлат написав заяву про переведення на заочне відділення інституту. Директор Літфонду В. М. Озеров, прагнучи допомогти Курлату, «вибив» йому відрядження на один місяць в Донбас. У редакції донецької газети «Комсомолец Донбасса» Курлату одразу запропонували місце літературного співробітника у відділі по роботі з листами.

Поки він учився і їздив на сесії в Москву, об'єднанням керували інші. Після захисту дипломної роботи, Курлат перейшов працювати на щойно організовану обласну студію телебачення і до переїзду в Сєверодонецьк у 1965 році керував Клубом творчої молоді «Обрій». У 1967 році, напередодні 50-річчя Радянськї влади, почалися ідеологічні чистки, і «Обрій» перестав існувати.  

ПРО «ОБРІЙ»

Йосип Куплат: В кінці п'ятдесятих – на початку шістдесятих років у Донецьку сформувалося обласне літературне об'єднання «Обрій», по-справжньому молоде, бентежне, яка шукає нове і не йде ні на які компроміси. Хлопцям дозволили збиратися в приміщенні донецького відділення Спілки письменників України, щоб вони були, так би мовити, «під наглядом». Але вже через кілька місяців у невеликій залі відділення стали кипіти такі пристрасті, що «дозвільники» міцно пошкодували про це, Найконсервативніші з членів СПУ почали приходити на заняття «Обрію», намагаючись чи то наставити, чи то приборкати, «перекувати», направити в офіційне русло цю максималістську силу, що била через край.

Володимир Міщенко: З появою Й. Курлата поетичне слово зазвучало в різних куточках донецького краю. Ми виступали в студентських аудиторіях, робітничих клубах, спускалися у вибої, спостерігали, як металурги працюють біля вогненних доменних печей, мартенів. Готували літературні сторінки для газет, передачі для телебачення. На той час я саме працював редактором обласного радіо, тож часто запрошував на виступи наших поетів та прозаїків. Окрему передачу підготував про творчість Василя Стуса.

Незабутнім, дуже насиченим на події став для мене і моїх друзів 1963 рік. Передусім згадаю про вихід у Донецькому книжковому видавництві колективної поетичної збірки «Рассвет». У ній було вміщено вірші і фото шістнадцяти молодих поетів. Серед них – Олег Орач, Олена Лаврентьєва, Володимир Міщенко, Анатолій Гарматюк, Станіслав Жуковський, які нині є членами Національної спілки письменників України.

Майже водночас республіканський журнал «Прапор» надав свої сторінки донецьким та харківським літераторам під загальною назвою «Поетичний турнір літоб᾽єднань». Від Донецька участь у цьому незвичайному змаганні взяли Василь Стус, Олег Орач, Микола Колісник та Володимир Міщенко. Харків був теж представлений чотирма поетами.

Та найбільшою подією того періоду став місячний республіканський семінар молодих літераторів, що пройшов в Одеському будинку творчості. Тривав він від початку і майже до кінця травня 1963 року. Проводила цей захід Спілка письменників України. Серед 25 учасників наради троє були з Донеччини: В. Стус, В. Захарченко і я.

Засідання «Обрію» проходили спочатку в редакції «Комсомольца Донбасса», а потім – у залі засідань Донецької філії Спілки письменників України. На кожному із занять були присутні спілчанські керівники. Часто приходив сам голова правління обласної організації Віктор Соколов. Але це не утримувало молодих поетів та прозаїків від різких заяв і випадів проти старшого покоління, яке, на думку початківців, вірнопіддано служило комуністичним вождям, котрі заплямували себе репресіями та ідеологічним словоблудством. Здавалося, скресла ріка тривалого крижаного безгоміння, напівсонного існування мистецьких сил Донбасу.

Василь Захарченко: У клубі переважали кількісно російськомовні літератори – росіяни, євреї, греки, напівгреки й частина українців, що писали українською мовою. Заняття велися по-російські, мої знайомі українці виступали підкреслено українською мовою. Збиралися ми раз на два тижні, засідання були гаміркі, говорилося на них про речі прогресивні, йшли палкі дискусії між новаторами й консерваторами, модерністами й традиціоналістами. Для мене це була справжня мистецька й громадянська школа. 

Марк Вейцман: Завдяки Курлату в «Обрії» склалася атмосфера доброзичливої вимогливості. Студійці були бажаними гостями на радіо і телебаченні, у військових частинах, робочих клубах, студентських аудиторіях, на шахтах і заводах. Йосип працював з кожним своїм вихованцем конкретно – аналізував тексти. У нього було гостре око, а літературний смак бездоганний.

Певна річ, ідилія ця довго тривати не могла. Звісно, і студійці, і їх натхненний наставник з часом стали об'єктами пильної уваги з боку можновладців, які побачили явні прояви українського буржуазного націоналізму, великоросійського шовінізму, а також сіонізму, і звичайно, при недооцінці керівної ролі комуністичної партії.

Літоб'єднання стали довбати на різного роду нарадах і пленумах, а його керівника та членів викликати в добре обставлені кабінети з дорогими килимами на підлозі.

Заперечуючи сановним критикам, Курлат все більше гарячкував, тим більше, що перед виступами своїми іноді брав стопку-другу «допінгу». «Ідеали революції, –збуджувався він. – Комісари в пильних шоломах ... Ленінська національна політика ... Соціалізм з людським обличчям!»

Скінчилося тим, що секретар обкому по ідеології, майбутній прем'єр України Ляшко сказав йому: «Або ти заберешся з Донецька, або я тебе посаджу».

Довелося переїхати в Луганську область, де в сєверодонецької міській газеті знайшлося вакантне місце.

Сергій Каленюк

Продовження буде...