Темою моїх краєзнавчих досліджень є Придінцеве Порубіжжя. Термін власний, яким позначаю територію в басейні Сіверського Дінця між річками Бахмутка і Лугань, у центрі якої знаходяться міста Лисичанськ і Сєверодонецьк. Ця територія прилягає до Дінця, що перетинає Донецьку і Луганську області із заходу на схід.

Придінцеве Порубіжжя цікаве тим, що сотні, якщо не тисячі років через нього проходили кордони, рубежі, які роз’єднували і об’єднували народи, культури, релігії. Тут сходились інтереси Великої Орди, Кримського ханства і Московської держави. У XV-XVIст. тут був східний рубіж Великого князівства Литовського на досить умовному кордоні з Кримським ханством. У різні часи Придінцеве Порубіжжя було кордоном донських, запорозьких і слобідських козаків, кордоном між Слов’яносербією і Слобожанщиною, Слобожанщиною і Донбасом. І завжди цей край був окраїною чиєїсь держави або якоїсь адміністративно-територіальної одиниці – Азовської, Новоросійської, Слобідсько-Української чи Воронезької губерній. Недаремно ж і назва села Рубіжна, яке пізніше розчинилося в Лисичанську, походить від Рубіжної балки, що знаходилася на рубежі (кордоні), яким був Сіверський Донець. Саме через Рубіжну балку проходив Боровський перевіз через Сіверський Донець на Кальміуській сакмі, одному з основних шляхів із Криму в Московську державу.

Краєзнавчі дослідження привели до висновку про міфологізацію історії цього регіону. Наведу кілька прикладів

Міф І – На території Донбасу до середини XVIII століття постійних поселень не існувало.

 Процитую мовою оригіналу характерне твердження, викладене в одній із книг: «По правому берегу Северского Донца между речками Бахмутом и Луганью до середины 18 века не было ни одного населенного пункта. Правый берег  Донца оставался дикой, незаселенной степью».

Але ж це не так. На картах аж до XVIIст.включно видно, що це були татарські землі, на яких жили кочові народи. Австрійський дипломат Герберштейн, який на початку XVIст. подорожував Московією і її околицями, у книзі «Записки о Московии» писав, що тут жили татари-кочівники, у яких були і постійні поселення  в пониззі Танаїсу (Дону) та прилягали до Малого Танаїсу (Сіверського Дінця), де вони навіть обробляли землю. Відомий Воронезький історик В. П. Загоровський  у книзі «Белгородская черта» описував яким чином татари сіяли просо між Осколом і Дінцем. Не з Криму ж вони приїздили  до Осколу сіяти просо. Та й кам’яні мечеті, про які писали в давніх книгах, і які лишилися в топоніміці, свідчать про існування постійних татарських поселень.

Отже, територія була не такою вже й дикою, але не російською, і тому названа безлюдним  Диким Полем.

Міф ІІ – Заселення Донбасу почалося із заснуванням тут постійних поселень росіянами

Цей міф опирається на результати перших ревізій у Бахмутській провінції, які дають викривлене уявлення про процес заселення краю. Адже перші переписи обліковували лише чоловіків, які платили податки у російську казну. Більша частина населення, яке жило на території, що незабаром стала Новоросією, до 70-х років XVIІІ ст. не реєструвалося ще загальними ревізіями: переселенці, іноземці, українське населення, козацтво, військові та ще деякі категорії враховувалися окремими обліками, результати яких збереглися не всі. Наприклад, у Бахмутській провінції за результатами першої ревізії 1719 року зафіксовано 14 населених пунктів, а на 1745 – на 3 більше. А на карті 1730 року російських геодезистів Шишкова і Лупандіна, які описували ліси уздовж Сіверського Дінця, таких поселень на 8 більше. Але ці поселення були не російських однодворців, а належали слобожанам, військовим і козакам.

Міф ІІІ – Визначна роль Слов᾽яносербії у заселенні правобережжя Дінця.

Поширену думку, що перші поселення на правобережжі Дінця заснували сербські полки Депрерадовича і Шевича, спростовує карта, яка зберігається у Військово-історичному архіві у Москві «Достоверная ландкарта между рек Днепра и Донца и о расстояниях от устья Самары до Изюма и Луганской станицы» [РДВІА, ф.846, оп.16, спр. 25841, а.1].  Сербські переселенці появилися тут у 1954 р., а карта виготовлена у 1948 р. і має дві копії 1949 і 1950 рр. На території, яку невдовзі зайняв полк Депрерадовича, показано 66 поселень. Зокрема позначені слободи Серебрянка, де розташувався штаб Депрерадовича і 1 рота його полку, та слобода Бєлінка, поруч з якою розмістилася 3 рота у шанці Вишній Бєлінський. Позначені але без назв і решта поселень, у яких розташувалися роти полку Депрерадовича. Гусари Депрерадовича і Шевича почали прибувати сюди у листопаді 1754 року, під зиму. І якби тут не було місцевого населення, то зиму у степу без харчів і житла слов᾽яносербські гусари не пережили б. Тому свої шанці вони будували поруч з існуючими уже поселеннями.

Не забудемо і про хутори та зимівники запорозьких козаків, які не любили пускати російських топографів на свої землі. Варіант карти 1749 р. має пояснення: «Хутора оных запорожских казаков внутри земель, кои назначены под ландмилицию». На землях запорожців планували побудувати укріплену лінію і поселити ландміліцію із переселенців із-за Білгородської лінії.

То не такою вже дикою і незаселеною була територія сучасного Донбасу до середини XVIII століття.

Міф ІV – Причетність російських царів до історії поселень у Придінцевому Порубіжжі

Російські царі, якщо не Петро І, то Катерина ІІ вважаються причетними до багатьох об᾽єктів краю, не лише міст. Відома легенда про те, як Катерина ІІ поверталася з Криму і на річці Айдар їй подарували велику щуку, яка висковзнула в річку, а цариця викрикнула “Ай! Дар!”. От тому річку й назвали Айдар. Легенда живе й популяризується, хоча назва річки Айдар існувала задовго до Катерини ІІ.

І навіть до відкриття вугілля у Донбасі причетний нібито цар Петро І, який повертаючись із азовського походу нашими місцями (а конкретне місце кожен із оповідачів вказує своє), присів біля багаття обігрітися і просушити одяг. Козак висипав у вогонь чорне каміння, від чого вогнище розгорілось, а цар при цьому ніби сказав: «Сей мінерал, як не нам, то нащадкам нашим корисним буде».

 А в Серебрянці (Артемівський район) місцеві жителі вважають, що стара капличка була названа в честь Олександра Невського, який нібито колись побував тут.

І зовсім дивним виглядає призначення дати заснування міста Луганська від указу Катерини ІІ «Об устроении литейного завода в Донецком уезде при реке Лугани и об учреждении ломки найденного в этой стране каменного угля» від 14 листопада 1795 р.  Адже вже в першому пункті указу сказано, що тут є постійні поселення, які можуть постраждати від підняття рівня води. Завод будували не в голому степу, а на землі села Кам᾽яного, жителів якого, як і сусідньої Вергунки, планувалося у кількості «до трехсот душ по способности к заводу употребить». Якщо вести історію Луганська від рішення про заснування заводу, то як бути з історією «села казенных поселян» Кам᾽яного, слав᾽яносербського шанця Кам᾽яний Брід, «древнейшего запорожского займища и старожитной казацкой местности Каменный Брод»?Та й як пояснити, що у місті, яке веде відлік від 1795 р. є Свято-Петропавлівський кафедральний собор, побудований у 1761 році? Але ж ще у 1776 році при церкві Петра і Павла було 274 приходських двора.

Міф V – Вугілля у Донбасі відкрив російський рудознавець Григорій Капустін.

З відкриттям вугілля у Донбасі пов’язаний ще один міф, можна сказати «рукотворний» міф, втілений у бронзі. Це втілення можна бачити в Лисичанську у формі пам’ятника Григорію Капустіну – «першовідкривачу вугілля в Донбасі». В дійсності ж Капустін до лисичанського вугілля непричетний, та й на території в межах сучасної України ніколи не бував. Чому ж жителі Бахмута  Семен Чирков і Микита Вепрейський, які у вересні 1721 року знайшли вугілля, були замінені російським рудознавцем Григорієм Капустіним?  Вперше академік О.Зворикін опублікував збірник документів з цього питання у 1949 році. Це був час «боротьби з космополітами» і з «поклонінням перед Заходом», коли почалися пошуки і призначення – коли заслужено, а коли й ні, – російських першовідкривачів паровозів, пароплавів, літаків, радіо тощо. У той час було небезпечно для життя вихваляти будь-що закордонне. Російський рудознавець Капустін підходив значно краще на роль першовідкривача вугілля, ніж місцеві солевари

Це лише деякі з історичних міфів нашого краю. Окремої розмови заслуговує міфологізація теми донського козацтва. Але наведу лише про один приклад політичного використання міфу, який використовується місцевою владою і партіями в певні моменти у своїх цілях. У Рубіжному в 2008 році видали красивий буклет на 22 сторінках, на обкладинці якого написано «К 70-летию Луганской области. Из истории родного края. Донские казаки – первопроходцы наших земель (490 лет с момента первых поселений казаков на реке Северский Донец». І влаштували гучне козацьке свято у місті, якому ледве виповнилось 100 років. На святі були присутні керівники області і представники козачих організацій Криму, Придністров᾽я і Росії. І чому так скромно – 490, сказали б уже 500 років. Все-рівно ні 490, ні 500 років тому про жодне козацьке поселення на Сіверському Дінці невідомо. Вважається, що перші поселення донців на Дінці з’явилися у 70-х роках 17 століття – півтора століттями пізніше названої дати.

Не дивно, коли селище Борівське, святкуючи День селища, згадує своє дійсно козацьке минуле, хоча після того, як борівчани підтримали  Булавинське повстання у 1707 році, козацька складова в історії селища зникла. За велінням Петра І повсталих донських козаків безжально стратили і заборонили їм тут селитися.  В колишні городки донських козаків заселили однодворців із-за Бєлгородської лінії.  Але останні роки і селища навколо Борівського, такі як Сиротине, Воронове, Метьолкіне, що виникли в ХІХ ст. як хутори вихідців з Борівського, теж почали святкувати День селища, «назначаючи» довільно дату. Головне, щоб було більше 300-х років, що дозволить дотикнутися до донського козацтва. Адже цю лінію так зручно використовувати під час виборів. 

Походять ці міфи ще з часів Російської імперії. Але й «радянські міфи» культивувались у Донбасі і, зокрема, в Придінцевому Порубіжжі до самого останнього часу: «Молода гвардія», «Зарница», «Патріот Луганщини», «Лица Луганщины»,Ворошилов, Стаханов, Жертви ОУН-УПА…

Коли в імперії, будь то Російська чи Радянська (форма – не головне) культивуються проімперські міфи, це – нормально. Можна говорити про співвідношення імперського чи «інтернаціонального» і національного. Адже закономірно, що кожна держава відстоює свій державний інтерес, у тому числі і в ідеологічній сфері, у формі історичної, культурної, мовної ідентифікації тощо.

Але в новій Україні на Донбасі ще з радянських часів лишилася імперська ідеологія. Вона, зокрема, і через міфологізацію історії при підтримці сусідньої держави культивувалася місцевою проросійською і прорадянською елітою, яка походила з компартійного і комсомольського минулого Луганщини. Як приклад можна назвати публікацію представника Луганської «еліти», тогочасного народного депутата України Віктора Тихонова від 7 лютого 2008 р. в «Нашей газете», де він говорить про те, що «никто никому не должен указывать, какие традиции соблюдать, какие памятники ставить и на каком языке общаться» і обурюється «насильственной и скоростной украинизацией». І тут же вміщено статтю «Мы – билингвы», яка закликає до двомовності. Але ж у цьому номері немає жодного матеріалу українською мовою. І це у виданні Луганської обласної ради, яка мала б виконувати тогочасний «Закон про мови», прийнятий ще в радянські часи, і  який на той час вже 19 років «швидко і насильно українізовував» чиновників України.

 І це панування старої «імперської» ідеології в новій українській державі увійшло в протиріччя з інтересами України і її громадян. Ми не просунулися ні на крок у подоланні імперської складової нашої міфологізованої історії. І результатом цього стали події, які зараз відбуваються у Донбасі.

Тож історикам і краєзнавцям  Донбасу є над чим працювати, щоб подолати старі проімперські історичні міфи. Але поодинці їм це зробити не вдасться. Крім активізації  діяльності Національної спілки краєзнавців України, інших громадських об᾽єднань істориків і краєзнавців та громадськості потрібна і державна підтримка та комплекс заходів по  формуванню єдиної національної ідентичності зі збереженням і розвитком мовних, етнічних, культурних тощо ідентичностей усіх місцевих спільнот. Для Придінцевого Порубіжжя ця задача завжди була актуальною, а тим більше зараз. Адже це дозволить посилити сприйняття української держави як «своєї» представниками різних етнічних груп, зменшить або нівелює можливість виникнення сепаратистських тенденцій серед етнічних груп сходу України, поруч із кордоном  колишньої метрополії. Досягнення таких цілей повністю відповідає інтересам України

Сергій Каленюк, член Національної спілки краєзнавців України