Спецпроект: ТАКЕ БУЛО /записки краєзнавця                     

Цьогоріч в Україні відзначається 80-річчя трагедії, яку названо Голодомором. Ця тема 60 років була табуйованою. Зараз табу знято. Однак, це була настільки важка трагедія, яку і сьогодні не люблять згадувати ті, хто її пережив. А серед молодшого покоління досить багато таких, що вважають Голодомор пропагандистською видумкою і перебільшенням. Особливо поширені такі погляди у Донбасі.

Цьому є пояснення. Трагедія Голодомору Донбас зачепила меншою мірою, бо направлена була на вільного селянина, якого намагалися загнати у колгосп. А Донбас був на передньому краї індустріалізації і . У книзі Володимира Даниленка «Розсекречена пам᾽ять. Голодомор 1932-1933 років в Україні в документах ҐПУ-НКВД»  наводяться дані про кількість справ за 1932-33 роки, що знаходилися у виробництві обласних відділів ДПУ – Державного Політичного Управління. Донецький облвідділ пас задніх. Менше справ було лише у Молдавського відділу, але він і був найменшим з українських відділів. Наприклад, на 11 січня 1933 року не завершеними лишалися у Донецького облвідділу ДПУ 951 справа на 1950 арештованих. Із 8 облвідділів у Донецького майже завжди справ було менше всіх. Звітували за кожні 10 днів. І в лідерах майже кожної декади були Харківська, Чернігівська, Дніпропетровська і Київська області. Для прикладу – кількість справ і число арештованих за цей же період у лідерів: Харківський – 1727 (3214), Чернігівський – 1826 (2785). Але ж і 1500–2000 арештованих кожні 10 днів для Донбасу теж немало, хоча іншим регіонам діставалося і більше. Однак це був ще не 1937 рік, і арешти проходили переважно серед сільського населення. У містах був певний голод, але тиску не відчували. 

Чим пояснювалось таке «особливе» ставлення до сільськогосподарських регіонів України, можна зрозуміти з оперативного наказу по ДПУ УРСР № 2 від 13 лютого 1933 р.:  «Организованный саботаж хлебозаготовок,… террор в отношении наиболее стойких, выдержанных коммунистов и активистов села; переброска на Украину осенью пришлого года десятков петлюровских эмиссаров,… анализ агентурных материалов – говорили за безусловное существование на Украине организованного к[онтр]-р[еволюционного] повстанческого подполья, связанного с закордоном и контрразведками, главным образом польским генштабом».

Петлюру було вбито ще в 1926 році, але «петлюрівські емісари» начебто їздили в Україну і підбурювали селян проти хлібоздачі, тому спротив поборювали голодом, висилкою, арештами.

Індустріальний Донбас менше потерпав від голоду, ніж інші регіони України. Проте села Донбасу були спустошені, особливо північні райони. Не стали виключенням і села Сиротине та Борівське. В архівах збереглися акти про смерть людей у цих селах. До 1931 року щорічно виписувалося в середньому 40 таких актів. У 1932 році їх було 117, у 1933 – 406. Смертність у найжахливіший 1933 рік зросла вдесятеро.

З настанням голоду люди поїхали на шахти Донбасу. В Лисичанську шахтарям видавали на пайок 1,7 кг хліба та ще по 400 грамів на кожного непрацюючого члена сім’ї. Багато селян з північних районів нинішньої Луганщини  й інших регіонів приїздили на Лисичанський вокзал, намагаючись усякими правдами і неправдами влаштуватися на шахту. Щоб припинити масову втечу селян, запровадили працевлаштування через оргнабори, а в кінці 1932 року ввели і паспортну систему. Тож далеко не всім удавалося влаштуватися на шахту, а в багатьох уже і сил не вистачало, щоб здолати крутий правий берег Дінця. На лівому ж березі, у Новосиротиному був колгосп, куди брали бажаючих, адже колективізація заохочувалася. Таким чином ті, хто рятуючись від голоду і від своїх колгоспів, втікав з рідних місць, опинялися в колгоспі імені Сталіна. 

Чимало було таких вокзалів, подібних лисичанському, куди приїздили, втікаючи від голоду, селяни з Вінничини, Полтавщини, Київщини... У книзі японського дослідника Гіроакі Куромії «Свобода і терор у Донбасі» наведено фрагмент спогадів одного із свідків тих трагічних подій. У ньому мова йде про вокзал у Харцизьку. Але так було і в Лисичанську.

«Я щодня проходив повз станцію, ідучи на роботу, і бачив цих одягнених в лахміття, брудних, пухлих від голоду людей з усім пожитком, запханим у мішки. Вони підходили до мене  і просили хліба чи чогось поїсти. Міліціонер весь час відганяв їх від станції, але вони завжди повертались. Дехто вішався на деревах чи в сараях залізничників, які жили в місті.        

Навесні приплив голодних збільшився. Вже в березні вони, чорні, як привиди, блукали не лише по станції, а й по всьому Харцизьку. Приміщення вокзалу і платформа не могли їх усіх вмістити. Вся підлога була покрита ними, а ті, хто не міг вміститися, спали, лежали й помирали  на вулицях під огорожами парків. Щоранку о сьомій я помічав купу брудних, цілком уже мертвих тіл, тоді як поряд їхні родичі сиділи абсолютно байдужі до того, що діється навколо. Міліція розганяла місцевих робітників, щоб вони не бачили тіл і не говорили з голодними, а іноді збирала трупи і кудись вивозила їх. Щодня з вагонів, які прибували на станцію, теж виносилитрупи померлих».

А про приїжджаючих на Лисичанський вокзал голодуючих написано в книзі С. Чернова «Мой тернистый путь». Автор належав до перших будівничих Сєверодонецька і був серед перших будівельників області, яким ще у 1956 році присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці. В липні 1934 року він у пошуках житла опинився в селі Новосиротине, де у той час знаходився штаб будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу.

У книзі він наводить розповідь свого напарника Івана Воронова із с. Воронове про страшний голод 1932-33 рр: «По его словам, вымирали целые села, например, Боровеньки, Кудряшовка, Варваровка… Но больше всего пострадал Старобельский район. Там черные флаги, свидетели полного вымирания, были почти через каждую деревню. Голодные люди со всех концов Восточной Украины и прилегающих районов России в надежде спастись ринулись на Донбасс, на шахты, в том числе и на железнодорожные станции г. Лисичанск и г. Верхнее, но подняться наверх, где жили люди, смогли единицы. Большинство голодных, обессиленных умирали прямо на железнодорожном вокзале ивдоль железнодорожных путей. Их подбирали спецкоманды, свозили к искусственно созданному озеру каустической соды и других отходов Лисичанского содового завода и сбрасывали туда. Через 15-20 минут от трупов ничего не оставалось. Тела превращались в жижу. Среди мертвых были и живые…»

Село Новосиротине офіційно перестало існувати у 1968 році. Сьогодні на його місці розташовані Сєверодонецька ТЕЦ і  цехи аміаку «Азоту». Коротка історія Новосиротиного увібрала в себе особливості Голодомору в Донбасі. Вона розпочалась у 20-х роках із 7 сімей, які жили невеличкими господарствами навколо чудового лугу поблизу озер і лісу. В кінці 20-х років тут організували молочарне відділення колгоспу ім. Сталіна, яке мало забезпечувати лисичанські шахти молоком і м᾽ясом. Село поповнилося селянами з інших місць, які, втікаючи від голоду, прибилися до донбаського колгоспу. Так «завдяки» голоду село почало приростати новими колгоспниками, і до прізвищ Агафонови, Бикови, Попови, Чорножукови додалися Коляденки, Пономаренки, Прокопенки тощо. Перед війною  тут уже проживало більше 200 сімей. У той час, коли інші села вимирали від голоду, тут село розвивалося і поповнювалося новими колгоспниками. 

У Сєверодонецьку є ще живі свідки тих подій. Один з них, народився у 1928 році у с. Єпіфінівка. Він досі пам᾽ятає опухлих від голоду сестер і матір, у якої ті постійно просили їсти, а їсти було нічого, адже забирали не лише зерно, а й картоплю, буряки тощо через невиконання плану хлібозаготівлі. Усі сестри померли, сім᾽я зберегла тільки хлопчика, як продовжувача прізвища. Пам᾽ятає, як рятувала сім᾽ю тітка, батькова сестра. Вона влаштувалася дояркою у радгоспну ферму на хуторі Півнєв, за Варварівкою. У радгоспі платили зарплату. Звідти після вечірньої дойки бігала ярками 13-14 кілометрів у Єпіфанівку, по дорозі іноді вдавалося зірвати якихось колосків. Уночі варила у баняку мідії, спершу підсмажуючи їх на сковороді, щоб розкрилися. Весною їли траву.

У 1933 році батько, який мав хороші стосунки з головою колгоспу, отримав від нього дозвіл на переведення з колгоспу у колгосп і залишки сім᾽ї перебралися у Новосиротине. Тут ситуація була кращою, бо цей колгосп годував шахтарів і ось-ось мало розпочатися будівництво азотно-тукового заводу. Тут дід з бабою по материнській лінії вирили землянку, у якій і розпочали своє нове життя.

Тож у Донбасі не усі села вимирали, були й такі, які приростали селянами з інших місць, що, рятуючись від голоду, прибивалися до донбаських колгоспів. Ось так ціною життя мільйонів селян здійснювалася індустріалізація країни.

Сергій Каленюк, член Національної спілки краєзнавців України