Спецпроект: ТАКЕ БУЛО / записки краєзнавця

 У повоєнні роки після відновлення селища Лисхімбуд почалося активне будівництво хімкомбінату. Особливо активізувалося воно в 1948 році, коли на будівництві задіяли тисячі військовополонених і радянських зеків. Капіталовкладення у 1948 році виросли у 3,5 рази в порівнянні з 1946. Розпочиналася холодна війна і американську розвідку зацікавило чому в Лисичанськ і Рубіжне були направлені німецькі учені-хіміки, які ще в Німеччині та у Підмосков᾽ї  працювали над проектом  виробництва важкої води, і які ж виробництва будують на ЛХК? Чи бува не збираються тут виробляти важку воду, потрібну для роботи атомних реакторів?

У книжці спогадів будівельника, Героя Соціалістичної Праці Семена Чернова «Мой тернистый путь» можна знайти моменти, які виводять на зовсім закриту тему причетності Сєверодонецька до «атомного проекту», над яким у ті повоєнні роки працювали радянські вчені.

Чернов пише, що коли він у 1948 році  приїхав сюди для працевлаштування і оглядав селище, яке він починав будувати ще до війни, то його ніхто не зупинив, «хотя в то время пос. Лисхимстрой относился к разряду «закрытых» городов в СССР», і що до 1960 року Сєверодонецьк не позначали на картах. Дійсно, у ті роки почалася складатися система ЗАТО – закритих адміністративно-територіальних одиниць, на територію яких обмежений вільний доступ громадян, що не проживають в її межах і не пов'язані з діяльністю, яка викликає необхідність встановлення особливого режиму перебування на ній в інтересах національної безпеки країни. Тоді міста, які були причетні до створення атомної бомби, почали «закривати». Ще Чернов пише про 14 німецьких учених-хіміків, вивезених з Німеччини, які жили в Лисхімбуді, а працювали у щойно організованому у Рубіжному інституті органічних продуктів.

Чому виникає думка про причетність Лисхімбуду до «атомного проекту»? Журналіст С. Перцовський у нарисі про першого керівника хімкомбінату Г. І. Вілєсова виклав історію, яку йому розповідав довоєнний керівник Лисхімбуду І. М. Барський. Вілєсов після війни був при штабі Г. Жукова, займався пошуком спеціалістів-хіміків і відбором хімічних заводів для вивозу по репарації.  Барський розповів журналісту, як Вілєсов у той час заступився перед Жуковим за німецького спеціаліста. Після чого «арестованного химика отпустили, и он продолжил вместе с Вилесовым работать над производством тяжелой воды, капролактама, аммиака, синтетического бензина». Звернімо увагу, що в ряду характерних для Лисхімкомбінату капролактаму і аміаку названо й важку воду, яка потрібна була для створення атомної бомби. Може цей хімік теж був серед тих 14 учених-хіміків, яких возили із Лисхімбудівської «зони» в Рубіжне, де вони працювали у філії Московського інституту над невідомою сьогодні темою?

Підстави так думати були. Адже Вілєсов вивіз групу німецьких учених під керівництвом доктора Пауля Герольда, які розробили проект заводу потужністю 5 т важкої води в рік. Група до середини 1948 р. знаходилась в Бабушкіно під Москвою в Інституті ім. Л. Я. Карпова, а потім була переведена в Лисхімбуд, де жила у спеціально побудованих для них німецькими ж військовополоненими одно і двоповерхових фінських будиночках. На роботу їх возили в Рубіжне, де вже працювали вивезені з Німеччини спеціалісти-хіміки. У Рубіжному згодом групу підключили до проектування Лисичанського хімкомбінату.

Усі ці німецькі хіміки були з числа тих семи тисяч спеціалістів, яких 22 жовтня 1946 року загрузили у вагони, дозволивши взяти сім᾽ї, домашні речі і навіть меблі, та вивезли до Радянського Союзу. Тут їх розподілили серед 31 підприємства дев᾽яти міністерств, де вони працювали і отримували пристойну зарплату.

Однак група Герольда ще в Німеччині розробила установку отримання важкої води двотемпературним способом в системі Н₂S-H₂O.Якщо спосіб електролізу був дуже енергозатратний і потребував 120–150 МВт∙ч на кілограм важкої води, то їх спосіб потребував лише 2,8 МВт∙ч/кг D₂O. А під землею між Сєверодонецьком і Рубіжним знаходяться величезні запаси води. Підземна ж вода має дейтерію навіть більше, ніж океанічна.

Тому американська розвідка запідозрила, що на Лисичанському азотно-туковому комбінаті будується виробництво важкої води, важливої сировини для атомних реакторів. Щоб перевірити цю підозру, вони 2 травня 1952 р. з розвідувального літака RB-50, що стартував з о. Мальта, закинули на територію Волинської області трьох розвідників – Курочкіна О. П., Волошановського І. Н. і Кошелєва Л. В. Ті мали дістатися Сєверодонецька, дізнатися про призначення комбінату, чим займаються учені-хіміки та роздобути документи правоохоронців, перш за все, з МДБ. Усі троє були піймані, від радіогри з американцями вони відмовились, і були розстріляні.

Американці знали, що у Радянському Союзі працюють паралельно над кількома проектами отримання важкої води, шукаючи більш дешевий і ефективний, зокрема і над методом ректифікації аміаку з тепловим насосом. Тому вони зв᾽язали активне будівництво аміачних виробництв у Сєверодонецьку і перебування тут групи німецьких учених-хіміків із заводу «Лейна-верке» у Марзенбурзі, яка після завершення проекту по виробництву важкої води у жовтні 1946 року була інтернована в Радянський Союз. Можливо якісь роботи у цьому напрямку в Сєверодонецьку задумувалися і проводилися, але в результаті були побудовані виробництва аміаку, азотних добрив, синтетичних мономерів, пластмас, та багато іншого, але важкої води тут не виробляли. Напевне інший метод і інший проект було впроваджено.

Мабуть є й інші сліди у Сєверодонецьку, які ведуть до радянських «атомних проектів», але то вже сліди не хіміків, а приладобудівників. Адже прилади «Імпульсу», СПЗ, ДКБА використовувалися і використовуються у атомних, космічних і військових проектах. Але це зовсім інша історія, про яку ми теж дуже мало знаємо.

 Сергій КАЛЕНЮК, член Національної спілки краєзнавців України