Спецпроект: ТАКЕ БУЛО / записки краєзнавця

Так виглядало селище Лисхімбуд на початку 1947 року. Усі будинки, що встигли побудувати до війни, на цей момент уже майже відновили. І майже всі вони потрапили в кадр,  який закінчується там, де сьогодні проходить вулиця Першотравнева. За нею розпочиналася зона, де жили і працювали військовополонені, які будувати «сонячне місто» хіміків і будівельників та зводили «велетня соціалістичної індустрії» – Лисичанський хімічний комбінат. Про цей післявоєнний період і піде мова далі.

Війська 41- ї гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Н.П. Іванова звільнили Лисхімбуд 1 лютого 1943 року. Відновлення селища розпочалося з облаштування житла у підвальних приміщеннях, в уцілілих будинках. Літо пройшло в турботах про житло і харчування. А 4 вересня ці ж питання розглянула селищна Рада разом з партійною організацією, у якій було лише чотири члени. Незабаром була організована тимчасова їдальня, добре що за літо виростили хороший урожай овочів. До зими встигли заготовити дрова для обігріву.

10 грудня 1943 р. Ворошиловградський  обком партії ухвалив спеціальну постанову з відновлення і подальшого будівництва Лисичанського азотно-тукового комбінату.

1944 -й. На Лісхімбуді приступили до відновних робіт. У грудні з Уралу на Лісхімбуд машиніст І.Ф. Воробйов своїм ходом пригнав паровоз. Як згадують старожили, цей єдиний паровоз зумів зштовхнутися з єдиним на будівництві автобусом.

1945 -й. Організовано будівельно -монтажний трест «Лисхімпромстрой », створені субпідрядні організації. Залізничний цех Лисичанського азотно- тукового комбінату став самостійним підприємством «Желдорцех» тресту «Лисхімпромстрой ».

1946 -й. Важливою подією в житті селища став пуск заводу силікатної цегли. Г.І. Вілєсов очолив Лисичанський хімкомбінат. Повністю вдалося відновити довоєнний житловий фонд Лисхімбуду, який становив 17 тис. кв. м.

1947 -й. Постановою лютневого Пленуму ЦК ВКП (б) «Про заходи підйому сільського господарства країни в післявоєнний період» визначено завдання будівництва Лисичанського хімкомбінату. Велика увага приділялось житловому та культурно - побутовому будівництву. Але, звернімо увагу, мова йшла вже не про азотно-туковий, а хімічний комбінат, тепер номенклатура продукції не мала обмежуватись лише азотними добривами. От тільки робочих рук не вистачало.

 Тому в травні на засіданні Бюро по металургії й хімії було прийнято рішення доручити Міністерству внутрішніх справ будівництво заводів галузі по виробництву мінеральних добрив, зокрема, і Лисичанського хімкомбінату. Чому МВС? Та тому, що МВС – це було ще до весни 1946 р. відоме НКВД, довгий час очолюване Л. Берія. У підпорядкуванні цього відомства знаходились мільйони військовополонених і власних репресованих. І хоча МВС намагалось відмовитись від цього об᾽єкта, мотивуючи, що у цьому районі ніяких будівельних організацій у них немає і що скоро доведеться повертати військовополонених, все ж їм довелося долучитися до цієї справи. На будівельно-монтажні роботи для Лисичанського хімкомбінату було виділено 400 млн рублів. Для порівняння – на Новокемеровський 180 млн, на Березниківський 100 млн, а на решту й того менше. 

Про ріст капіталовкладень у будівництво Лисичанського хімкомбінату (в % до 1946 р) свідчать такі цифри:

1946   1947   1948    1949    1950

100      135     350      430      835

 У ці повоєнні роки основною робочою силою на будівництві комбінату і селища був контингент МВС. Військовополонені, якими опікувалося МВС, було основною силою на відновленні шахт, заводів, доріг тощо. Серед них відзначався високий травматизм, і рекордсменом по цьому показнику була Ворошиловградська область, де, наприклад, у І кварталі 1946 р. зареєстровано 7534 випадки травматизму, із них 30 зі смертю. У таборах Сталінської області – 3790 травматичних випадки, а зі смертельним кінцем – 10. У решті регіонів країни показники були кращими. У 1947-48 роках у Лисичанському таборі № 125 знаходилися навіть японські по лонені, але робочий день у них, на відміну від інших, становив лише 8 годин.  

До 1947 року селище загалом було відновлено. Воно було невеличким, не більше 40 будинків, переважно двоповерхових, на нинішній вулиці Першотравневій було кілька триповерхових, довоєнних. Були й землянки і сараї, в яких теж жили люди. Територія селища обмежувалася сучасними вулицями Першотравневою, Енергетиків, Ліщини і  Сметаніна. Але й вулиць тоді не було, та, власне, і доріг теж. Були напрямки, засипані битою цеглою та жужіллю від згорілого вугілля.

Якщо йти від парку по вулиці Першотравневій до Енергетиків, то справа стояли будинки, а зліва була огорожа зони, у якій працювали військовополонені. Зона була обнесена колючим дротом у два ряди, висотою п᾽ять метрів, з вишками для охоронців. Зона простягалася від Першотравневої до Донецької. На місці бюсту Леніна тоді були великі ворота і контрольно-пропускний пункт в зону. З обох сторін від воріт – вишки з автоматниками. А в зоні кипіла робота, екскаватор рив землю під фундаменти будинків, машини підвозили цеглу, цемент. Тут працювали і жили радянські ув᾽язнені. Жили вони і в бараках у 28 кварталі, на місці вул. Егорова, від проспекту Хіміків до вул. Гоголя. А охорона зони в кількості 50 чоловік жила на другому поверсі щойно збудованої у 1948 р. української школи. Серед охоронців були й жінки.

За зоною, за перехрестям вулиць Енергетиків і Донецької, розташовувалося вісім двоповерхових фінських будиночків, у яких жили німецькі спеціалісти, деякі з сім᾽ями і дітьми. Військовополонені жили і на вулиці Ліщини у будинку ВОХР – воєнізованої охорони.

Загалом у 1948 році на будівництвах у Сєверодонецьку, Рубіжному і Лисичанську працювало 5,5 тисяч німецьких, угорських і японських військовополонених і дві тисячі радянських зеків. Крім німецьких військовополонених було і 60 німецьких спеціалістів, у тому числі і 14 докторів наук – хіміків, які працювали в Рубіжному в щойно створеному інституті органічних продуктів і барвників. Серед німецьких спеціалістів були головні інженери, енергетики, механіки і спеціалісти з контрольно-вимірювальних приладів та проектувальники з тих шести хімічних заводів Сілезії, що були вивезені з Німеччини і перетворені у п᾽ять на Лисичанському хімкомбінаті. Вони контролювали встановлення та налагодження обладнання і приладів, навчали персонал. Майже всі військовополонені до кінця 1949 року були відправлені додому, а от учені-хіміки лишалися до 1959 року.

За час перебування німецьких військовополонених тут утворилося німецьке кладовище. Воно розташовувалося приблизно там, де в 60-х роках на проспекті Хіміків побудували магазин «Дом обуви», на першому поверсі якого було кафе «Ровесник», зараз там магазин «АТБ». Із селища кладовища видно не було, бо його закривав піщаний пагорб на місці, де сьогодні стоїть пам᾽ятник Гоголю, а за пагорбом – невеликий сосновий бір. Зі сторони комбінату кладовище загороджували чотири німецькі вагони типу «пульман», що стояли у «тупичку» вузькоколійки у напрямку Лісної Дачі. До 1953 року на цьому кладовищі у п᾽ять рядів на металевих стержнях ще стояли металеві таблички з написаними білою фарбою двох-трьох-чотирьохзначними номерами. Таких могилок було більше сотні. У 1953 році ці таблички розікрали і про кладовище забули. Згадали у 1964 році, коли почали будувати «Дом обуви» і викопали гору скелетів.

Про все, що бачив тут у 1948 році, написав у своїй книжечці «Мой тернистый путь» С. М. Чернов, який тоді приїхав у селище і влаштувався на роботу будівельником у трест «Лисхімпромстрой», а в 1956 році разом з керівником тресту П. П. Новіковим став першим у місті Героєм Соціалістичної Праці. У радянські часи про те, що розповів Чернов, не згадувалось, бо тема військовополонених тісно пов᾽язана з темою репресій у власній країні. Та про роль підопічних МВС у будівництві міста і комбінату згадували й інші старожили міста, хоча письмових спогадів і документів відомо небагато. Ще, мабуть, лишилися в живих лисхімбудівці післявоєнної пори, які могли б ще лишити свої спогади про ті нелегкі роки становлення нашого міста. Журналістів ця тема мала б зацікавити, особливо напередодні 80-річчя Сєверодонецька.

Сергій КАЛЕНЮК, член Національної спілки краєзнавців України