Спецпроект: ТАКЕ БУЛО /записки краєзнавця

Місія переправ – з`єднувати людей і міста. Особливе значення переправи мають для міст, що розташовані біля річок. Такими є Лисичанськ і Сєверодонецьк, існування яких не можливо уявити без сполучення одне з одним.

Першими організували сполучення з правим берегом Дінця, де знаходилось село Верхнє, борівчани. У документах за 1724 р. зазначено, що вони перевозили охочих на інший берег. Не безкоштовно. Перевіз дав збір у сумі 13 рублів 25 1/2 копійки. Третина збору мала надходити до казни. В окладній книзі сказано: «Означенного збору надлежит требовать 4 рубля 41 7/8 копейки».

Карта 1729 року, яка була складена російськими геодезистами Шишковим і Лупандіним, свідчить, що сполучення лівого і правого берегів Дінця було досить активним. Біля Писарівки і Краснянського було збудовано два мости, а біля Сухарєвського, Боровського, Трьохізбенського і Староайдарського городків позначені поромні переправи. На відрізку Дінця від сучасної Шипіловки до Трьохізбенського було 8 бродів, біля кожного на лівому березі розташовувався караул із козаків слобідських полків.

В середині XVIIIст. на правому березі Сіверського Дінця облаштувалися слов’яносербські роти. А військовим потрібне надійне сполучення між обома берегами, тут човном уже не обійдешся. У 1774 р. академік Гільденштедт, який подорожував цими місцями, писав, що кожна рота влаштовувала поромну переправу. Пором робили з 2-3 човнів, розташованих проти течії, які накривали дощатим настилом, або з колод, у яких видовбали серцевину, зашитих зверху дошками. На такий пором вільно заїжджала підвода, запряжена волами. За допомогою каната пором переміщався до протилежного берега.

Після об’єднання у 1764 році гусарських полків Депрерадовича і Шевича в один Бахмутський гусарський полк понад Дінцем на землях колишніх рот Депрерадовича стояли 1, 5, 3 і 7 роти. Усі роти мали сполучення з лівим берегом за допомогою поромів, а поблизу 1-ї роти було два мости, один ближче до слободи Писарівки, а другий між Серебрянкою (1 Рота) і слободою Сухарєвою.

Мости – річ зручна, але у той час матеріалом для їх будівництва служило дерево. Тож у весняну повінь так звані низьководні мости  зносило, навіть не дивлячись на спроби опутування їх канатами і прив’язування до дерев. Такий спосіб укріплення мостів зберігся до побудови через Донець металевих і залізобетонних мостів.

Низьководний міст

Так укріплювали ще в 50-х роках минулого століття і дерев’яний міст, який з’єднував Лисичанськ із селищем Павлоград і Сєверодонецьком. Міст стояв до залізничного вокзалу Лисичанська ближче від сучасного. Його побудували у 1934 році, коли почалося будівництво хімкомбінату. Простояв він зовсім мало. Пізнім вечором 28 лютого 1935 року в заводоуправлінні комбінату, яке тимчасово розташовувалося в Лисичанську, засідала комісія по боротьбі з паводком. Розглядалися заходи по захисту берегових споруд і мостового переходу, розписували плани: де, хто, коли і що мав робити. Телефонний дзвінок повідомив, що лід трощить міст. Коли комісія прибула на місце подій – міст уже було знесено, а лід, натикаючись на палі, ламав їх, ніби сірники, і ніс із собою за течією.

Міст відновили, під час війни підірвали, після війни побудували низьководний міст, як тимчасовий. Наряду з ним працювала і поромна переправа, бо весною міст доводилося знімати. А сучасний залізобетонний Павлоградський міст увели в експлуатацію 28 жовтня 1957 року.

1956 рік. Будується Павлоградський міст

 Дерев’яні мости на Дінці у нашому регіоні не дуже приживалися. Популярнішими були пороми. Вони служили аж до появи залізобетонних мостів, та навіть і сьогодні подекуди несуть службу. Ще з часів 7 Роти і по сьогодні служить людям пором, розташований трохи нижче за течією від Нижнього. За помірну плату пором доставить автомобіль з одного берега на інший. Він з’єднує Нижнє з лівобережними Муратовим і Бобровим. У 1870 році ще нижче приблизно на верст 5 був іще один пором, якого сьогодні вже немає.

Пором з’єднував також і Борівське з Білою Горою. Ця переправа довго лишалася широковживаною. Через неї борівчани добиралися на роботу на содовий завод, на шахти, возили вирощену продукцію на верхнянський базар. На початку ХХ століття цю переправу використовували як «плавучий міст», зроблений з дощатих настилів, покладених на човни. Такий міст весною знімався, а після повені знову збирався. Сьогодні ніяких переправ тут не лишилося, лише підвісний газопровід через Донець.

Ще вище за течією, якраз посередині між Лисичанськом і Верхнім (3 Рота), був ще один пором. У 1970 р. тут, поблизу Лисичанської ТЕЦ, побудували Ленінський міст, який називають так від того, що побудований до 100-літнього ювілею Леніна. До війни тут був пором, у післявоєнний час – дерев᾽яна переправа.

А до 1970-х років поблизу содового заводу був дерев᾽яний міст довжиною 120 м і шириною 6 м, яким у вихідні дні тисячі лисичан йшли в донсодівський парк культури і відпочинку, що розташовувався на лівому березі. Потім парк ліквідували, а зробили залізничний міст для заводу. Коли ж перестала існувати технологічна залізниця, міст полюбили рибаки. Від того його називають Рибацький міст. Неподалік був ще відомчий міст, яким пролягали трубопроводи, які з᾽єднували виробництва содового заводу обох берегів ріки. У радянські часи його називали «Комсомольський» міст, бо на лівому березібув отвір у заводському паркані, який називали «комсомольською прохідною».  Та не варто вже й говорити про ці мости, якщо немає і самого содового заводу.

А ще вище, у селі Рубіжна (сьогодні район склозаводу «Пролетарій»), якраз на переході Кальміуської сакми через Донець, знаходилася переправа із двох поромів, яка мала назву – Синецький Брід. Кожен з поромів, як написано в Описі Катеринославської губернії, «может поместить одну пехотную роту». Зараз на цьому місці стоїть Пролетарський міст, що сполучає Сєверодонецьк з Лисичанськом. Його почали зводити, коли поблизу Лисичанська розпочалося будівництво нафтопереробного заводу. У 1975 р. міст з᾽єднав будівництво нафтогіганта з підприємствами будівельної індустрії Сєверодонецька. Однак офіційно його ввели в експлуатацію лише в 1981 р., бо треба було побудувати ще спуск, під᾽їзні шляхи та дороги до сєверодонецьких підприємств. У перспективі по цьому мосту мали пустити тролейбус, що повинен був з᾽єднати два міста Лисичансько-Сєверодонецько-Рубіжанської агломерації.

Першим капітальним мостом, побудованим у регіоні через Донець, став залізничний міст на лінії Лисичанськ – Куп’янськ, Цю залізничну лінію запустили в експлуатацію у 1895 році для вивозу вугілля. На відстані 2-х верст від роз’їзду Насвітевич залізниця переходить р. Сіверський Донець мостом, довжина якого складала 90 сажнів (близько 200 м). Під час Другої світової війни міст було підірвано, а після війни – відновлено. Цей міст з вікна вагона бачив кожен, хто, їдучи залізницею з Лисичанська на Рубіжне, переїжджав Донець. Він мав назву Дружескій міст. Так його називали, бо поруч побудували шахту «Дружеская». Можливо, назва від того, що міст з᾽єднував Катеринославську і Харківську губернії?

Дружескій міст

Варто згадати ще один вид транспортного сполучення обох берегів Дінця. У 1916 р. північніше цього моста було побудовано канатну дорогу, по якій добуте на Привільнянських шахтах вугілля відправляли на завод «Русско-Краска», що виріс поблизу залізничної станції вже на лівому березі Дінця. У 1930-х роках існував план побудови ще однієї канатної дороги, яка б з᾽єднала Лисичанськ з Водною станцією на лівому березі. Але тоді розпочалося будівництво хімкомбінату, до якого поблизу Павлограда підвели міст, і потреба в канатці відпала. А шкода.

Для нового будівництва хімкомбінату у 1935 р. побудували ще один залізничний міст через річку Борову, який сполучав Лисхімбуд з Рубіжним.

Через Борову у той час ще існував міст, про який сьогодні вже майже ніхто не пам᾽ятає. Він був побудований ще в царські часи за кошти земства, від того і назва Земський міст. Знаходився він на дорозі, яка сполучала Пурдівку, Замулівку з Бєлявкою, Кудряшівкою і Варварівкою. На карті Генштабу 1870 року біля цього мосту знаходиться хутір Струкова. Можливо цей Струков і доглядав за мостом. Сьогодні ж за мостами доглядати, мабуть, нікому. А догляду і ремонту вони потребують.

Так виглядають сьогодні мости біля колишньої «Донсоди»

Сергій КАЛЕНЮК,

член Національної спілки краєзнавців України