Сєверодонецького музею не існує, а от довгу історію він має, історію виникнення.

Про музей в місті заговорили ще в 1960-і роки. Це були роки розквіту міста, коли приростав виробництвами хімкомбінат, навколо нього росли інші заводи і науково-проектні організації. Держава на розвиток міста гроші давала щедро. Тоді реально можна було б організувати музей.

Але деякі почали задаватися питанням, а навіщо музей у молодому місті, якому лише три десятки років? Місто ще без власної історії, для чого йому музей? Що у ньому зберігати і на якому матеріалі вести пропаганду? Ніби логічне питання. Вирішили чекати, коли у місті появиться власна історія.

За Брежнєва вважалося, що досить “Азотівського” Музею трудової слави, де відображено історію підприємства, навколо якого виникло місто. Для посилення пропагандистської роботи можна організовувати окремі “музейчики” при освітніх закладах. Тут переважала тематика “бойової слави” і героїзму у Великій Вітчизняній війні.

Але в кінці 1980-х настала “гласность и перестройка”. І народ заговорив, вимагаючи музею. На прес-конференції першого секретаря міському партії Б. Микитона 6 квітня 1987 року було піднято це питання. У відповідь було сказано: “У місті давно вже виникла необхідність створення міського історико-краєзнавчого музею. Міський музей — це дуже важлива форма виховної роботи, а ми її не використовуємо. Хто конкретно і коли буде займатися його створенням?”. Він пообіцяв, що “у вересні буде остаточно розроблена програма організації музею у місті. Вона буде доведена до відома громадськості”. Але ж питання з фінансуванням, приміщенням, кадрами не вирішувалося.

У міській газеті “Комуністичний шлях” друкувалися статті з вимогою створення  історико-краєзнавчого музея. Особливо активним був знавець історії міста, співробітник газети Валентин Титаренко, який організував у 1989 році  дискусію в газеті. Але міська влада холодно ставилась до цієї ідеї. Заступник голови міськвиконкому В. Полєщук вважав, що це питання “притягнуто за вуха”, надумане редакцією, що місту досить і музею трудової слави виробничого об'єднання “Азот” (КШ, 22.06.1989).

Головний архітектор міста А. Тюкало  відповідав на дискусію тим, що він бачить краєзнавчий  музей складовою частиною майбутнього грандіозного меморіального комплексу на площі Перемоги, над яким він думає.

Не встигли вщухнути дискусії, як Радянський Союз розпався. У 1994 році міським головою уже в незалежній України було обрано В. Грицишина. Не дивлячись на надзвичайно важкі роки, дефіцит фінансування, вимоги зверху урізати соціальні програми і фінансування культурно-освітніх закладів, він все ж організував історико-краєзнавчий музей у приміщенні одного із закритих дитсадків. У штаті було дві одиниці — директор і художник, подружжя Анатолій і Катерина Малахови. Вони мали збирати матеріали і займатися ремонтом та оформленням приміщення. Щось таки вони назбирали, але облаштувати експозиції не вдалося.

У 2011 році в “Сєвєродонецьких вістях” розпочалася нова газетна дискусія про музей і “мезозойську культуру”. Тут вже газета критично віднеслась до процесу створення музею, висміюючи, що в молодому місті готують зали з експонатами часів кам'яного віку.

Музей проіснував років з вісім і закрився, не відчинивши свої двері для відвідувачів. Експонати було передано в міський Центр дитячої і юнацької творчості, дещо власники забрали назад, дещо, напевно, пропало. Треба починати з початку.

Щоб не виникало ніяких Новоросій, Донецько-Криворізьких республік і ЛНР/ДНР тощо, люди мають знати і любити свій край. І цьому сприяють музеї.

 Організувати новий музей завжди складно. Зараз міська влада пообіцяла відкрити в Сєверодонецьку музей. Але навіть довга історія організації музею в Сєверодонецьку показує що потрібно спочатку знайти відповіді на два питання. Який музей ми хочемо? Чи є для цього відповідні кадри?

Фахівців-музейників у Сєверодонецьку немає. Минули часи, коли в місто заманювали спеціалістів, як, наприклад, скульптора В. Пухальського з Донецька. Був би у місті хоча б тямущий ентузіаст-краєзнавець, але й того нема. Деякі музейники з Луганського обласного краєзнавчого музею перебралися в Старобільск, де їм були не дуже раді. Напевно, там вони не затрималися. Але можливо хтось би і згодився з Луганських музейників зайнятися музеєм у Сєверодонецьку. Все-таки, хоча б один професіонал мав би бути у музеї.

У нас в Україні кожен знає як керувати країною чи містом, як лікувати людей, вчити дітей, на все у нас є своя тверда думка. Тож і відповідей на питання, яким має бути Сєверодонецький музей, теж буде багато, кожен має свою думку. Висловлю і я своє бачення.

У місті має бути Сєверодонецький краєзнавчий музей. Краєзнавство вивчає історію, географію, економіку, етнографію, літературу тощо певної місцевості, краю. І край цей –не лише місто Сєверодонецьк, а й давнє Борівське, де запрацювала перша церква українського Донбасу. Це й Воєводівка, яку, схоже, заснував капітан Ізюмського полку Семен Чирков, що вважається одним з першовідкривачів вугілля у Донбасі. Щедрищеве, Лісна Дача, “солеваров леса” уздовж Дінця, де зараз Павлоград і Синецький –території, які колись належали певний час князю Потьомкіну і його соратникам. Сюди мають входити Сиротине, Метьолкіне, Воронове –уся територія від Борової до Боровського, через яку у XVII–XVIII століттях проходила Кальміуська сакма –давня дорога з Криму в Московію. Не забудемо і Новосиротине та Бакаї, поглинуті “Азотом”. І неолітичні стоянки, відкриті археологами у Борівському і Павлограді. І, звичайно, висміяну журналісткою “мезозойську культуру” та інші геологічні  пам'ятки. Флора, фауна, питання екології теж можуть бути представлені тут. Недаремно ж колись територію майбутнього Сєверодонецька називали “Журавская пустошь”. Цікавими для майбутніх поколінь сєверодончан можуть бути і вироби “Імпульсу”, СПЗ, ДКБА, якщо вже навіть сьогоднішні школярі не мають уяви про логарифмічну лінійку, від якої до сучасних комп'ютерів пройшло менше півстоліття. А підприємства міста виробляли продукцію, про яку не варто забувати. Тут має бути представлена література і мистецтво наших краян. В ідеалі добре було б Галерею мистецтв помістити поруч, в одній будівлі. А в ній і конференц-зал з виставковою залою для проведення масових заходів, конференцій, презентацій, виставок. Але це все мрії, які колись можуть бути втілені.

Зараз головне завдання –почати збирати те, що ще не втрачено.

Сергій КАЛЕНЮК