Спецпроект: ТАКЕ БУЛО / записки краєзнавця

Сєверодонецьк розпочався у 1934 році з перших бараків і двоповерхових будинків, якими до 1941 р. встигли забудувати перші житлові квартали в межах сучасних вулиць Ліщини, Сметаніна, Танкістів і Енергетиків. Таким було тогочасне селище Лисхімстрой, з якого виріс Сєверодонецьк.

Вже, напевно, не лишилося у місті старожилів, які б пам'ятали про те, що у 1938 р. тут було побудовано найбільший і найвищий будинок не лише в селищі, але й у самому Лисичанську, до якого відносилось селище лисхімбудівців. Це так званий “Дім ВОХР”. Така назва закріпилася за ним у повоєнні роки.

Один із перших будівельників Сєверодонецька Герой Соціалістичної Праці Семен Миколайович Чернов у книзі спогадів “Мой тернистый путь” писав, що, коли вони у 1938 р. підводили лінію електропередачі від насосної станції на Лісній Дачі до прохідної азотно-тукового заводу, то приблизно в двох кілометрах від цегляної прохідної заводу вже виросла чотириповерхова будівля “Дома ВОХР”. Мова про два кілометри тому, що прохідна знаходилася зі сторони Лисичанська. Адже тут будувався Лисичанський азотно-туковий завод і працювати на ньому мали лисичани, тому й прохідна була від Дінця. Чернов пише, що у квітні 1939 у цій будівлі почала функціонувати Лисичанська тюрма. Тюрма була за межами селища, між сучасними вулицею Енергетиків і проспектом Хіміків по вул. Богдана Ліщини, 21. Це будинок, у якому зараз знаходиться відділення “Нової пошти”.

Таку величезну тюрму будували не для лисхімбудівців, і навіть не для злодіїв, бандитів і хуліганів навколишніх сіл, селищ і міст. З цим справлялися відділення міліції Лисичанська.

У кінці 20-х років в навколишніх селах почали організовувати колгоспи, при цьому виселяли з хат і висилали спочатку “на ярки”, а потім і за межі України кулаків і підкулачників. Хлібозаготівля знімала з селян останню сорочку. Почався спротив. У 1929 р., наприклад, по Старобільському округу було зареєстровано 30 терористичних актів, з них два вбивства, шість замахів на вбивство і 23 випадки підпалу майна сільських активістів. Під час голодних 1932 і 1933 років села на лівому березі Дінця стали вимирати, що теж додало невдоволених радянською владою. Всякими правдами і неправдами селяни втікали на шахти, де давали пайок і все ж було легше. Хутір Ново-Сиротине, де облаштовувалось будівництво азотно-тукового заводу, почало приростати утікачами не лише з місцевих сіл, але й із сусідніх областей, яким не вдалося влаштуватись на шахту. Серед них теж було багато невдоволених. Проти невдоволених радянською владою наростали репресії. Почалися арешти. Спочатку короткі, а потім терміни почали стрімко рости. Наприклад, начальника відділу “Донсоди” В. Жураховського арештували 9 липня, але 25 вересня відпустили. За звинуваченням в антирадянській агітації 8 березня 1933 року було арештовано диспетчера 1-ї дільниці “Лисхімбуду” Івана Бобровникова, якого незабаром теж відпустили. А далі покарання ставали суворішими. Конюха ПівнічДонДРЕСу, німця за національністю, Генріха Кайзера 2 грудня 1935 було засуджено до 7 років позбавлення волі і направлено до виправно-трудового табору ‒ концтабору ГУЛАГ. Слід сказати, що на Луганщині у 30-і роки минулого століття проживало близько 10 відсотків німців, це була третя за чисельністю етнічна група. Борівчанину С. Заніну у 1936 році присудили вже 8 років. З кожним роком покарання суворішали.

До 1936 р. арештів було порівняно небагато, більше боролися з селянами, яких “розкуркулювали” і висилали або з села, або за межі України, інтелігенцією, спеціалістами, на яких списували недоліки і промахи в промисловому будівництві. “Порівняно небагато” – це коли порівнювати з 1936–1938 роками “єжовщини”. Тепер уже не лише висилали в концтабори, так звані виправно-трудові табори, але й розстрілювали масово. І хоча від арешту до розстрілу, як правило, проходило від кількох діб до кількох тижнів, тюрем стало не вистачати. Ось тоді й почали будувати Лисичанську тюрму. Але будували її не в самому Лисичанську, а подалі від людських очей, поруч з невеличким селищем, у якому спочатку не планувалося більше тисячі жителів. У цій тюрмі поперебувало чимало жителів Борівського, Воронового, Павлограда,  Кремінної, Рубіжного і дуже багато жителів Лисичанська.

 Наркомом внутрішніх справ з вересня 1936 до листопада 1938 року був М.І. Єжов. Він став одним з головних організаторів масових репресій 1937–1938 років, також відомих як «Великий терор». 1937 рік став символічним позначенням репресій. У 1939 р. Єжов був заарештований, а через рік розстріляний за звинуваченням у підготовці антирадянського державного перевороту. На його місце Сталін поставив Берію.

 Побудована при Єжові тюрма виконувала свою роль і при Берії. Хоча хвиля арештів і зменшилася, тюрми все-одно лишалися переповненими.

У 1944 році, після звільнення Лисичанського району від німців, розпочалося відновлення селища Лисхімстрой. А по закінченні Другої світової війни, коли почали поступати вивезені по репарації з Німеччини хімічні заводи, почалося і відновлення Лисичанського хімкомбінату.

У травні 1946 Міністерству внутрішніх справ було доручено будівництво заводів галузі по виробництву мінеральних добрив, зокрема, і Лисичанського хімкомбінату. Чому МВС? Та тому, що МВС – це було ще до весни 1946 р. відоме НКВС, довгий час очолюване Л. Берія. У підпорядкуванні цього відомства знаходились мільйони військовополонених і власних репресованих. І хоча МВС намагалось відмовитись від цього об᾽єкта, мотивуючи, що у цьому районі ніяких будівельних організацій у них немає і що скоро доведеться повертати військовополонених, все ж їм довелося долучитися до цієї справи.

У ці повоєнні роки основною робочою силою на будівництві комбінату і селища був контингент МВС. В'язні, якими опікувалося МВС, було основною силою на відновленні і будівництві шахт, заводів, доріг тощо. За короткий час в селищі виникла велика зона таборів. Кого тут тільки не було: колишні військовополонені і власовці, кримінальники і “політичні”, військовополонені німці і угорці, був навіть табір ув'язнених жінок. Їх силами будувалися гранбашні цеху аміачної селітри, усі цехи аміачного виробництва, корпусу ТЕЦ. Чимало попрацювали вони і на будівництві селища. Уздовж вулиці Енергетиків їх силами побудований цілий комплекс двоповерхових котеджів, профілакторій, містечко для інженерно-технічних працівників по вул. Ломоносова, дві школи та багато інших будівель.
Аж до 1953 р. селище залишалося закритим, а хімкомбінат – номерним підприємством.

В будівлі Лисичанської тюрми жили німецькі й угорські військовополонені. Радянські ж в'язні жили в бараках, побудованих у 28 кварталі. Охороною цього контингенту займалися спеціальні війська   МВС СРСР з охорони особливо важливих об'єктів промисловості і залізниць. Але до кінця 1949 року іноземних полонених відправили додому. Лишалися лише “свої” табірники та німецькі спеціалісти, яких привезли сюди по закінченні Другої світової війни.

Практично у дворі тюрми, по праву сторону вулиці Енергетиків були побудовані так звані “фінські будиночки”, у яких жили разом з сім'ями німецькі учені і спеціалісти. Учені спеціалізувалися на методах виробництва “важкої води” і вважалося, що вони працюють у Рубіжному в НДІОППіКу. А спеціалісти допомагали монтувати і налагоджувати на хімкомбінаті вивезені із Сілезії німецькі заводи.

Після відправки військовополонених з країни спеціальні війська МВС з охорони 15 травня 1951 року були розформовані, а їх функції покладені на створювані підрозділи воєнізованої охорони міністерств і відомств (ВОХР). А в МВС створили Головну інспекцію воєнізованої охорони, яка інспектувала ВОХР. Після від'їзду військовополонених будинок, у якому вони розміщувалися, зайняли “вохрівці”. Через те й почали називати будівлю колишньої тюрми “Дім ВОХР”. Поки тут жили військовополонені, вохрівцям доводилося жити розрізнено, хто в Лисичанську, хто в бараках, а 50 чоловік навіть на другому поверсі щойно збудованої української школи.

У 1953 році, після смерті Сталіна і арешту Берії, відразу з селища зникли всі табори і ув'язнені, але численні бараки та інші споруди від них залишилися. Вони були відремонтовані, приведені в порядок і ще багато років служили житлом для прибулих на будівництво робочих. З бараками остаточно наше місто розпрощалося тільки в 1964 р. На місці останніх бараків у 1966 р був побудований сучасний Центральний ринок.

Після виведення в'язнів і військовополонених із Сєверодонецька підрозділи ВОХР ще охороняли хімкомбінат, на якому виробляли не лише добрива, а й компоненти ракетного палива і багато інших стратегічних продуктів.

З того часу за будівлею по вулиці Заводській, 21 надовго закріпилася назва “Дім ВОХР”. Нове покоління сєверодончан про це вже не знає, але ветерани ще пам'ятають.

Сьогодні цей триповерховий будинок мало нагадує тюрму, вікна завеликі для тюрми. С.М.Чернов писав, що у 1938 році це була чотириповерхова будівля з великими підвалами. Гадаю, що під час війни будівля тюрми постраждала, тому відновили лише три поверхи. Та й призначення її дещо змінилося, тепер тут проживали не “запеклі вороги народу”, а іноземні військовополонені, яким нікуди було тікати. А після військовополонених у “Домі ВОХР” був гуртожиток будівельників. Коли ж і будівельників не стало, то у будинку розмістилася Лисичанська харчосмакова фабрика.

Шкода, що будинки не можуть говорити. “Дім ВОХР” міг би розповісти багато трагічних історій часів “Великого терору” і післявоєнних “вохрівських”. До трьох книг “Реабілітовані історією. Луганська область” включено близько 30 тисяч персоналій безневинно постраждалих. І це далеко не всі, бо сюди увійшли не всі репресовані у 20-х роках, коли територія відносилась до Донецької області, і не увійшло багато справ 1937-38 років, які були “втрачені” при евакуації. Гадаю, що справи років “Великого терору” були “втрачені” не спроста. Радянська держава приховувала свої злочини і робила все для того, щоб ми про них забули.

Але історія, про яку забувають, має властивість повторюватися.

Сергій КАЛЕНЮК