Спецпроект: ТАКЕ БУЛО / записки краєзнавця

В кінці 1940-х на Лисичанському хімкомбінаті монтували обладнання, вивезене з Німеччини. А в самому селищі жила і працювала група німецьких учених-хіміків, розробників сірководневого методу виробництва “важкої води”. Селище вважалося “закритим” і охоронялося підрозділами МВС. Велика група німецьких учених і спеціалістів жила і працювала у сусідньому Рубіжному, де ще під час Першої світової війни були побудовані виробництва вибухових речовин. Американці запідозрили, що тут ведуться якісь роботи з виробництва ядерної зброї, і у 1952 році послали в Сєверодонецьк навіть “атомних шпигунів”.

Очевидно, що американська розвідка слідів “атомного проекту” на Лисичанському хімкомбінаті, який будувався в  Сєверодонецьку, не виявила. Але розвідників того ж таки 1952 року виловили і про результати розвідки вони доповісти вже не встигли.

Виробництво “важкої води”, яка потрібна була для реалізації “атомного проекту”, в Сєверодонецьку не побудували –тут не вистачало електроенергії для такого енергоємкого продукту. Та все ж інтерес американської розвідки був виправданий. Адже “атомний проект” передбачав не лише виготовлення ядерної зброї. Її ще потрібно було швидко і непомітно доставити до потрібного місця. Це мали робити ракети. А ракетне паливо планувалося виробляти на Лисичанському хімкомбінаті, вірніше, один з компонентів палива – окислювач. Адже рідке ракетне паливо складалося з пального і окислювача.

Ще перші балістичні ракети, створені під керівництвом С. Корольова, показали перспективність рідкого палива, але й дали знати, що рідкий кисень не дуже підходить для бойових ракет. Не дивлячись на успішне випробвання у 1955 році першої ракети з ядерним зарядом Р-5М, яка теж була з кисневим окислювачем, військових все ж не задовольняло, що ракету слід було заправляти безпосередньо перед стартом. Потрібна була заміна рідкому кисню, і така, щоб не замерзала в сибірські морози, і не викіпала в каракумську спеку.

Азотна кислота – теж чудовий окислювач, її використання йшло паралельно з киснем. Солі азотної кислоти – нітрати, особливо калійна селітра – уже багато століть використовувалося як окислювач самого першого ракетного палива – чорного пороха. Випробування першого в СРСР літака-перехоплювача БІ-1, який використовував керосин і азотну кислоту, показав, що азотна кислота в якості окислювача дає хороший результат, але не довго – швидко виходить з ладу обладнання через агресивну дію на метали.  

Металурги шукали сплави, на які не діє азотна кислота, а хіміки працювали над пошуком  добавок в кислоту – інгибіторів для уповільнення руйнівного впливу на матеріали.

На Лисичанському хімкомбінаті цехи по виробництву азотної кислоти і аміачної селітри були змонтовані ще в червні 1941, але вже восени були демонтовані і вивезені в глиб країни.

Відомо, що у 1944 році в СРСР крепку азотну кислоту виробляли лише 6 заводів і тому відчувалася гостра нестача цього продукту, необхідного у виробництві вибухових речовин.

Після звільнення селища Лисхімстрой вже в 1944 р. в “Основных положениях по строительству Лисичанского АТЗ” було визначено, що на новому підприємстві буде побудовано цех по виробництву концентрованої азотної кислоти. Технічний проект було виконано в 1947, а в 1948 завершено робочий проект прямого синтезу крепкої азотної кислоти (хіміки традиційно називають концентровану кислоту з концентрацією (96-98) % крепкою). 

1 січня 1951 р. отримали першу продукцію комбінату – аміачну селітру, але з аміаку, який було привезено з Горлівки. За тиждень видав продукцію цех слабкої азотної кислоти. У 1952 р. було введено в експлуатацію цех крепкої азотної кислоти. І лише 23 лютого 1953 отримано перший аміак, який так потрібен був для виробництва добрив. Ця хронологія подій вказує на пріоритет оборонної промисловості перед сільським господарством. Адже концентрована азотна кислота потрібна для виробництва порохів та інших вибухових і отруйних речовин, зокрема і як окислювач ракетного палива. На той час в СРСР було вже більше 10 заводів, які виробляли азотну кислоту.

А в квітні 1964 року на Лисхімкомбінаті було уведено в дію перший в Радянському Союзі цех особобливо чистої азотної кислоти, де все технологічне обладнання було виготовлено із кварцевого скла.

Із самого початку при виробництві азотної кислоти була висока секретність – це ж був продукт, який використовувався в оборонній промисловості. Але особливо висока секретність стосувалася відділення окислювачів.

Колись мені розповідала одна людина, яка займалася проектуванням хімічних об'єктів в Сєверодонецьку, про те, що на хімкомбінаті був секретний цех, проектну документацію і креслення якого не надавали навіть проектантам. І доводилося поруч проектувати інші об'єкти, не маючи гадки про комунікації і як та до чого слід прив'язуватися. Ті, хто працював на хімкомбінаті в середині 1960-х років ще пам'ятають обнесену валом частину території. Говорили, що там виробляють ракетне паливо. Гадаю, що там був склад меланжів – окислювачів ракетного палива, які виробляли на хімкомбінаті з концентрованої азотної кислоти.

У післявоєнні роки, коли розпочалася боротьба за пріоритет у ракетно-ядерній зброї між СРСР і США, уже в 1948 р. передбачали відділення по зберіганню окислювачів, а в 1952 підготовлено технічний проект “Установка получения продукта АК-20 в корпусе 707”. Цей продукт відносився до групи меланжів, який являв собою розчин концентрованої азотної кислоти (80 %) і тетраоксида діазота (20 %). У 1952-53 роках це були прості окислювачі, а далі більш складні: у 1955 – з фосфорною кислотою, в 1957-58 з фтористим воднем, в 1962-63 – з йодом, у 1960-1972 рр діяла інтенсивна програма по виготовленню різних нових партій окислювачів.

Розроблення окислювачів велося на замовлення Міністерства оборони СРСР через срецвідділи Міністерства хімічної промисловості під керівництвом і за участю спеціалістів ДІПХ (Ленінград), ДІАП (Москва і Сєверодонецький філіал), ХПІ (Харків).

1952 рік. Уведено в дію цех крепкої азотної кислоти № 6, від якого залежала ракетна міць СРСР. 

Азотнокислі окислювачі зараз вже менше застосовуються в бойових ракетах, космічних ракетах-носіях і на космічних апаратах – появилися нові види палива.

На Сєверодонецькому “Азоті” –колишньому Лисичанському хімкомбінаті в кінці 1970-х виробництво окислювачів було зупинено. На той час на військових складах і базах ракетного топлива накопичилося близько 30 тисяч тон різних марок окислювачів. Після 20 років зберігання багато сховищ під дією високоагресивних рідин почали руйнуватися, протікати, що вело до екологічної катастрофи. І тепер вже спеціалісти Сєверодонецьких підприємств і організацій: “Азоту”, “ОРГХІМу”, “Хімтехнології” разом з ученими Харківського політехнічного інституту успішно розробили метод утилізації окислювачів. На початку 1990-х років цим методом були утилізовані некондиційні окислювачі, які лишалися на старому складі ще з 70-х років. Цим же методом було утилізовано окислювачі при ліквідації 18-ї Ракетної армії.

Так завершилася секретна місія Сєверодонецького “Азоту” в проекті під умовною назвою “Азотний окислювач”, який був причетний до “Атомного проекту” і створення ракетного щита СРСР.

Сергій КАЛЕНЮК