Спецпроект: ТАКЕ БУЛО / записки краєзнавця

З початку будівництва Лисичанського азотно-тукового заводу у 1934 і до сучасного ПрАТ “СЄВЄРОДОНЕЦЬКЕ ОБ'ЄДНАННЯ АЗОТ” за 82 роки на підприємстві змінилося 15 керівників. Але навіть старожили назвуть не більше десяти прізвищ. Це післявоєнні керівники та ще “довоєнний” Ілля Барський, який довів завод майже до пуску, але у 1941 йому ж довелося займатися евакуацією підприємства. В історії “Азоту” і міста лишився невідомим Садовський Степан Васильович.

Садовський лишився невідомим не тому, що пропрацював тут недовго і був фігурою прохідною. Директором Лисичанського азотно-тукового комбінату він був з жовтня 1945 по серпень 1946. Але вже на той час уважався авторитетним хіміком, який набував досвід на трьох хімічних підприємствах, очолював “Главазот”, був нагороджений орденами Знак Почани і Леніна. А вже пізніше, після Лисхімбуду, до нагород додався ще один орден Леніна та інші відзнаки за 20 років управління Новомосковським “Азотом”.

В Лисхімстрой Садовський прибув після трьох “воєнних” років керування Чирчикським електрохімічним комбінатом і річного таємного перебування у відрядженні у США. Саме на Чирчикському ЕХК у той час вперше в СРСР почали виробляти “важку воду”, без якої неможливий був “Атомний проект” і створення ядерної зброї. От саме через причетність Садовського до “важкої води” і не згадувалося про його перебування в Лисхімбуді.

Степан Васильович Садовський народився 25 березня 1902 р. в селянській сім'ї в Херсонській губернії (с. Пушкове Одеської області). У 1924 році він вчиться на робітфаку в Одесі, продовжує навчання вже в Одеському хіміко-технологічному інституті. У 1931 році його залишають в інституті деканом одного з факультетів, а через рік призначають проректором. Там же він вчиться в аспірантурі.

Успішно складається доля молодого викладача, якому пророкують  кар'єру відомого вченого. У 1932 році він стає членом ВКП (б). Здавалося б, попереду –учена кар'єра.

Але голод в Україні  змушує  Садовського зробити болісний вибір. Заради сім'ї, голодуючих сина і дружини, він переїжджає з Одеси в Бобрики (з 1933 перейменовано в Сталіногорськ, а в 1961 –  у Новомосковськ Тульської області) і влаштовується змінним інженером в цех азотної кислоти.

Тут починається нова сторінка його біографії, вже як виробничника, з цього часу стіни заводу стають його творчими лабораторіями. На заводі він реалізує себе не тільки хорошим вченим, але і практиком, вирішуючи часом найскладніші завдання. Блискучі організаторські здібності, високий професіоналізм, вміння працювати з людьми –все це не залишається непоміченим керівництвом. Незабаром його призначають начальником цеху.

У 1938 році Садовського направляють директором щойно збудованого на Уралі хімічного заводу в Березники налагодити нове виробництво і ввести його в експлуатацію. З поставленим завданням він впорався блискуче, за що в 1939 році був нагороджений орденом «Знак Пошани». Очолює “Главазот”, де курирує будівництво нових хімзаводів. У 1940 його призначають директором Сталіногорского електрохімічного комбінату. З початком Великої Вітчизняної війни комбінат евакуюють, а Садовського направляють директором на Чирчикський електрохімічний комбінат. У липні 1943 комбінат нагороджують орденом Трудового Червоного Прапора, а його –орденом Леніна.

Наступного року його викликають в Кремль і з групою спеціалістів країни посилають у закордонне відрядження в США, ніби для закупівлі хімобладнання. Зазвичай такі відрядження тривають кілька тижнів, максимум місяць. В даному випадку Садовський був відсутній рік, повернувся вже після Перемоги, влітку 1945. Нікому, навіть в сім'ї він ніколи не розповідав про цю поїздку. Але рідні іноді почали чути від нього незвичні слова, які він помилково вимовляв: “Курчатов, протон, уран...”

Сьогодні вже відомо, що у квітні 1943 була створена Лабораторія № 2 Академії наук СРСР, яку очолював І. Курчатов, що згодом переросла в Курчатівський інститут. Задачі Лабораторії № 2 –створення ядерної зброї. Відрядження до США Садовського відбулося після 19 травня 1944 р., коли І. Курчатов написав доповідну записку Й. Сталіну про стан справ з роботами по урану. У ній, зокрема, йшлося про дифузійні машини, які потрібні для виділення урану. Можливо, відрядження було пов'язано з цим. Можна припустити, що ніякої поїздки до Америки і не було, а лише оголошено про це рідним і на Чирчикському ЕХЗ.  Садовський же цей рік міг працювати таємно над проблемою виробництва важкої води десь на об'єкті Лабораторії №2. Син згадував, що батько повернувся з Америки вже після Перемоги, влітку 1945, але ніяких подробиць не розповідав.

Після цього відрядження його призначають начальником будівництва Лисичанського хімкомбінату. Можливо планувалося, що він тут буде теж будувати виробництво важкої води, аналогічне Чирчикському. Але плани змінилися. 17 січня 1946 Сталіну доповідали про стан справ з отримання і використання атомної енергії. Серед іншого докладали, що в Чирчику отримано 94 кг важкої води. Передбачалося будівництво 11 цехів з виробництва важкої води загальною потужністю 21,3 тони в рік електролізним методом. Планувалось розосередження виробництв для використання вільних потужностей електростанцій, а також можливості здешевлення вартості важкої води за рахунок використання водню, що вироблявся на азотно-тукових заводах. Але у списку Лисичанськ відсутній. Виробництво важкої води електролізним способом було надзвичайно єнергоємким і дорогим, на грам продукту потрібно було затратити до 150 кВт∙ч електроенергії. ПівнічДонДРЕС у Лисичанську не мала потрібних потужностей.

Тож Садовський попрацював на Лисичанському ЛХК із жовтня 1945 до  серпня 1946. Він передав посаду Г. І. Вілєсову і повернувся до Сталіногорська (Новомосковська), де  розпочинав у 1933 і завершив у 1965 році шлях організатора хімічного виробництва. У 1957 за реконструкцію хімзаводу і переведення підприємства з дорогого привозного коксу на природний газ його нагороджують другим орденом Леніна, потім були ще ордени і медалі.

А Лисичанський хімкомбінат ще якийсь час залишався бути причетним до “атомного проекту”, бо сюди у 1948 році направили групу вивезених після війни німецьких учених, які в Підмосковському інституті ім. Карпова розробляли значно дешевший спосіб виробництва важкої води. Треба зазначити, що роботи по важкій воді одночасно велися велися багатьма способами і в різних місцях.

Але історія про те, чим займалися в Лисхімстрої німецькі учені, і досі залишається не більш відомою, ніж причетність Степана Васильовича Садовського до “важкої води” і до Лисичанського хімкомбінату.

Сергій КАЛЕНЮК