Спецпроект: ТАКЕ БУЛО / записки краєзнавця

Після Другої світової війни зруйнований Сєверодонецьк, тодішній Лисхімстрой, розпочав “друге народження”. Кількох сотень пар робочих рук, нехай і тисяч, що лишилися в селищі й навколишніх селах, не вистачало для побудови хімічного комбінату і селища при ньому. І МВС СРСР забезпечило робочою силою Лисхімстрой. В короткий термін у селищі виникла велика табірна зона чи навіть кілька зон. Кого тут тільки не було: військовополонені, які повернулися з німецьких таборів, власовці, кримінальники, військовополонені та ынтернованы німці й угорці, був навіть табір ув'язнених жінок.

Загалом у 1948 році на будівництвах у Сєверодонецьку, Рубіжному і Лисичанську працювало 5,5 тисяч німецьких, угорських і японських військовополонених та дві тисячі радянських зеків. Крім німецьких військовополонених було і 60 німецьких спеціалістів, у тому числі й 14 докторів наук – хіміків, які працювали в Рубіжному в щойно створеному інституті органічних продуктів і барвників. Серед німецьких спеціалістів були головні інженери, енергетики, механіки і спеціалісти з контрольно-вимірювальних приладів та проектувальники з тих шести хімічних заводів Сілезії, що були вивезені з Німеччини і перетворені у п᾽ять цехів на Лисичанському хімкомбінаті. Німецькі спеціалісти контролювали встановлення та налагодження обладнання і приладів, навчали персонал.

За час перебування німецьких військовополонених тут утворилося німецьке кладовище. Воно розташовувалося приблизно там, де в 60-х роках на проспекті Хіміків побудували магазин «Дом обуви», на першому поверсі якого було кафе «Ровесник», зараз там магазин «АТБ». Із селища кладовища видно не було, бо його закривав піщаний пагорб на місці, де сьогодні стоїть пам᾽ятник Гоголю, а за пагорбом – невеликий сосновий бір. Зі сторони комбінату кладовище прикривали чотири німецькі вагони типу «пульман», що стояли у «тупичку» вузькоколійки у напрямку Лісної Дачі. До 1953 року на цьому кладовищі у п᾽ять рядів на металевих стержнях ще стояли металеві таблички з написаними білою фарбою номерами. Таких могилок було більше сотні. У 1953 році ці таблички розікрали і про кладовище забули. Згадали у 1964 році, коли почали будувати «Дом обуви» і викопали гору скелетів.

Помирали від хвороб і від смертельного травматизму. Серед військовополонених, якими опікувалося МВС, найбільш високим травматизмом відзначалася Ворошиловградська область, де, наприклад, у І кварталі 1946 р. зареєстровано 7534 випадки травматизму, із них 30 смертельних. У таборах Сталінської області – 3790 травматичних випадки, а зі смертельним кінцем – 10. У решті регіонів країни показники були кращими. У 1947-48 роках у Лисичанському таборі № 125 знаходилися навіть японські полонені, але робочий день у них, на відміну від інших, становив лише 8 годин. 

У Лисхімстрої німецькі й угорські військовополонені жили в тюрьмі, яку старожили Сєверодонецька знають як “Дім ВОХР”. Чотириповерхову будівлю з підвалами було зведено ще в 1934 для охоронців Лисичанського азотно-тукового заводу, будівництво якого щойно розпочалося. Але у 1939 році найбільший будинок селища перетворили на Лисичанську тюрму. Зараз це триповерхова будівля по вулиці Б. Ліщини, 2, де довгий час був гуртожиток будівельників, а потім Лисичанська харчосмакова фабрика.

У 1949 році іноземних військовополонених повернули додому, але ув'язнені лишалися — власівці, кримінальники, жіночий табір. І лишалися німецькі спеціалісти та учені з групи Герольда.

Німецькі спеціалісти, які працювали переважно на монтажі і запуску цехів хімкомбінату, лишалися до 1959 року. Учені з групи Герольда поверталися у 1953, через два роки після офіційного запуску хімкомбінату. Їх попередили про те, що їм не слід розповідати про перебування в СРСР, в НДР (Німецькій Демократичній Республіці) за ними повинні були наглядати люди зі штазі.

Про групу учених під керівництвом Герольда варто розповісти більше, але чим вона тут займалася, досі лишається таємницею. Розповім те, що вдалося дізнатися.

Група німецьких учених, яка займалася тематикою “важкої води”, необхідною для виробництва атомної зброї, у ніч з 21 на 21 жовтня1946 р. була вивезена в СРСР. Демонтовані  дослідні установки отримування важкої води і спеціалісти були доставлені у Підмосков'я у Фізико-хімічний інститут ім. Л. Карпова. Тут сектор спеціалістів очолив Пауль Герольд.

Фото: Пауль Герольд — керіник групи німецьких учених

Літом 1948 р. сектор було розформовано і поділено на дві частини. Одна частина поїхала в Дзержинськ (Ніжегородська обл.) займатися ракетнм паливом. Інша частину на чолі з Герольдом після закінчення там робіт направили в селище Лисхімстрой, який отримав назву Сєверодонецьк лише у 1950 р. Це були Карл Боде, Карл-Герман Гейб, Луіс Гемасмер, Пауль Герольд, Курт Костерген і Вальтер Шмидт. Ую групу входили керівник проекту Герольд і автор сірководневого способу виробництва важкої води Гейб. 

Група влилися в число німецьких спеціалістів у кількості 60 чоловік, включно з 14 докторами хімічних наук, що працювали в Рубіжанському НДІОППіКу, і були залучені до відновлення хімічної промисловості у цьому регіоні по іншим каналам.

Пауль Герольд і його колеги виявилися в іншому становищі, ніж основна група німецьких фахівців. Вони працювала з технічною документацією не на будмайданчику, а в місті. Взимку при настанні сильних холодів, коли в бюро не вистачало опалення, фахівцям дозволялося брати роботу додому. Як і в Москві, їм були надані котеджі («фінські будиночки»). Ці будинки знаходилися за двором тюрми –“дому ВОХР”, у кварталі між сучасними Партизанською і Юності. С. Чернов, який побував у 1948 в селищі, згадував: “В домиках жили немецкие специалисты. Из окон второго этажа крайнего домика доносилась танцевальная музыка. Молодая симпатичная немка ругала, судя по её жестам и голосу, своего сына лет десяти. Не задерживаясь возле финских домиков, я дошел до рынка и повернул к продовольстенному магазину (сейчас магазин “Космос”), купил продукты, нашел попутную машину на г. Рубежное и уехал”.

Німецькі спеціалісти жили із сім'ями, діти шкільного віку ходили у щойно збудовану українську школу, де наряду з іншими предметами, вивчали й українську мову. А на другому поверсі школи у той час жило 50 чоловік табірної охорони.

Фото: Діти німецьких спеціалістів ідуть в школу по майбутній вулиці Гоголя.

Фото: Німецькі діти в класі нової школи. 1950 р.

Керівник групи, яка займалася важкою водою, Пауль Герольд був тут без сім'ї. У ніч з 21на 22 жовтня 1946 р., коли відбулася спецоперація «Осоавиахим» по переміщенню спеціалістів в СРСР, членів сім'ї Герольда дома не було, і в СРСР його відправили одного. Потім органи НКВС пропонували дружині приїхати, але він вирішив, що їй краще залишитися з дітьми-студентами і дочекатися його повернення. Але додому він вже не повернувся.

Як сказали тоді його товаришам по роботі, Пауль Герольд поїхав у 1951р. з Лісхімстроя до Києва, де помер в лікарні від серцевого нападу. Це виглядало цілком правдоподібно. Герольд був найстаршим за віком серед членів групи, у нього було хворе серце, і боліли ноги. Однак, в одній з передач на німецькому радіо в 2012 р. де йшла мова про німецьких спеціалістів — учасників радянського атомного проекту, прозвучало, що родичі отримали зовсім іншу інформацію. В посилках, які Герольд відправляв у Німеччину, було знайдено секретні дані. За це його помістили в табір. Спроби рідних зібрати інформацію про його зникнення влада НДР розцінювала як антирадянську діяльність. Дату смерті і місце поховання рідні так і не дізналися.

Фото: Карл-Германн Гейб (1908 — 1949) — автор сульфідного способу виробництва “важкої води”

Не кращим був кінець і в розробника сірководневого способу виробництва важкої води Карла-Германна Гейба. Через рік, в липні 1949, його одного викликали в Москву. На той час настав момент пуску заводу на основі його способа. Німецьких спеціалістів, яких залучали до атомного проекту, дозволялося залучати лише на стадії наукових досліджень, а все, що стосувалося виробництва було закрито. Хоча виключення були. Можливо і тоді при пуску виробництва на комбінаті боєприпасів № 100 виникли питання до автора. Знаючи, що це вже не наука, а виробництво потужної зброї, Гейб не мав бажання продовжувати працювати займатися цією темою. З Москви він дав телеграму, що його примушують займатися важкою водою, але він буде відмовлятися. На цьому зв'язок його з сім'єю обірвався. Запити дружини Хедвіги Гейб в Ворошиловград лишалися без відповіді. Їй дали зрозуміти, що чоловік арештований і більш нічого. Через рік, в липні 1950, їй з дітьми дозволили повернутись на батьківщину, спочатку в НДР, а за рік і в ФРН.     

Фото: Справка про смерть Карла-Германна Гейба-Спевака

Лише після розпаду СРСР в 1993 р. сім'я отримала офіційниу відповідь. У листі  на ім'я довіреної особи Центральний архів Міністерства Безпеки Російської Федерації повідомляв: “Гайб Карл Герман... арестован 10.07.49 г. по подозрению в совершении преступлений, предусмотренных ст. 58-6 УК РСФСР (шпионаж); скончался 21 июля 1949 года в 8 ч. утра в больнице Бутырской тюрьмы МВД СССР от туберкулеза шейного позвонка. Не реабилитирован”. У справі була справка РАГС про смерть, видана комусь у 1952 р.

Швидкоплинний туберкульоз шийного хребта — сумнівний діагноз. До виклику в Москву Гейб був здоровий і ні на що не скаржився. Як сумнівно і те, що в Москві він міг пересуватися безконтрольно, щоб добратися до Канадського посольства і поділитися там інформацією. Найбільше, що він міг — зайти на пошту і дати телеграму дружині.

Обставини смерті Гейба досі не відомі. Рідні припускають, що його так “схиляли до праці”, що ненавмисне звернули шию.

Фото: Лист із архіву про причину арешту і смерті

Уважається, що решта групи Герольда повернулася додому у 1953 р. А німецькі учені, які працювали в Рубіжному, поверталися восени 1959.  Коли влітку їм повідомили, що можуть готуватися до від'їзду, окрім одного, наймолодшого доктора хімічних наук Шустера, у якого від цієї звістки трапилася істерика. Він ридма ридав, примовляючи: “Чому я? Чому я?” В Німеччині вже більше 10 років його чекала дівчина, на якій він збирався одружитись. Йому було вже 35 років. Незабаром, за клопотанням посольства НДР, його все ж відпустили, і він повернувся в Німеччину.

Дочка Карла Гейба Барбара Пітч і син директора хімкомбінату у 1945-46 роках Степана Садовського науковець  Московського фізико-хімічного інституту Анатолій Садовський займаються пошуком інформації про групу цих німецьких учених, які займалися проектом “важкої води”. Але і їм не багато вдалося дізнатися.

Знаємо лише про тих військовополонених німців, які будували хімкомбінат і місто. А що робили в Ссверодонецьку німецькі учені, які причетні до “атомного проекту” СРСР,  лишається таємницею.

Сергій КАЛЕНЮК