Конституція Української Народної Республіки, яка, хоч і не набула чинності, створила історичний прецедент, який, втім, замовчувався та замовчується істориками навіть у наш час.

28 червня 2016 року ми відзначатимемо чергову — ювілейну — річницю прийняття Конституції України – Основного Закону сучасної української держави. Відзначатимемо її у досить складний для країни час – час змін. Змін, у тому числі, Конституції. І саме цього прагнув Майдан і цього чекає, без виключення, вся Україна. Від териконів Донбасу до вершин Карпат всі хочуть одного — порозуміння і стабільності, однозначності та прозорості законодавства, чесності та відповідальності влади перед народом. У цей визначний час, можливо, було б доречно провести історичний екскурс у конституційне питання, що, так чи інакше, багато разів поставало на теренах України.

Історія конституційного процесу в Україні є не менш цікавою для розгляду, ніж, власне, державотворчий процес загалом. Перш за все згадується «Руська Правда» Ярослава І Володимировича [збірка права Київської держави у XI–XIІI ст. — ред.], яка, з часом, так чи інакше, знайшла своє відображення у Литовських статутах, за якими жили Велике Князівство Литовське, а пізніше — і Річ Посполита, протягом багатьох століть.

Але, все ж, найбільш визначною пам’яткою українського законодавства є «Договори і Постановлення Прав і вольностей Війська Запорозького» більш відомі, як Конституція Пилипа Орлика. Від деяких істориків (переважно, українських) вона отримала визначення першої європейської конституції загалом. Цю думку можна як спростувати, так і підтвердити.

У підтримку цієї думки можна навести приклад Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, де конституції, як єдиного нормативного акту, немає як такої, але її норми висвітлюються низкою законів та актів, що складають собою умовну Конституцію Королівства. Таким чином, «Договори…» Орлика можна назвати складовою такої не кодифікованої конституції, а, оскільки цей документ є єдиним у своєму роді за тих часів,— власне, й конституцією загалом.

Протилежну позицію можна аргументувати тим, що це був просто суспільний договір, що окреслював права та повноваження тих чи інших осіб у межах певної території, але був прийнятий у вигнанні, та контролю над цією територією не мав,— отже, й чинності не набрав. Також про це свідчить і сама назва документу. Але, оскільки, він був написаний двома мовами – давньоукраїнською та латиною, а латиною «положення» звуться «constitutio», цей пакт можна називати конституційним з тою-таки умовою, що це — лише транскрипція латинського слова, яка, вже багато років потому, прижилася у індоєвропейських, а, отже, й у слов’янських мовах, та набула сучасного значення.

У будь-якому випадку, чи визнавати Конституцію Пилипа Орлика першою конституцією Нового часу, чи ні? В історії України вона є наріжним каменем державотворчого процесу загалом, та конституційного — зокрема.

Наступною цікавою, але майже невідомою, віхою конституційного процесу в історії України є Конституція Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вільності УНР). Розробкою цього документу займалася Конституційна комісія зі ста осіб, очолювана особисто Миколою Грушевським, одразу після прийняття Першого Універсалу, але прийнято його було задовго після Універсалу вже Четвертого — 29 квітня 1918. Але, як і Конституція Орлика, Конституція УНР не набрала чинності через те, що вже наступного дня після її прийняття до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський, який ліквідував УНР та проголосив на її території Українську Державу.

Проте, в nonnataКонституції УНР, є багато актуальних положень, імплементація яких у сучасну Конституцію України мала б дуже позитивний ефект.

«Параграф 4. Територія УНР неподільна, і без згоди Всенародніх Зборів [парламенту, що затверджувався загальними виборами, – ред.]в 2/3 голосів присутніх членів  не  може  відбутись  ніяка  зміна  в кордонах Республіки або в правнодержавних відносинах якоїсь території до Республіки.»

«Параграф 5. Не порушуючи своєї єдиної влади, УНР надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, дотримуючи принципу децентралізації.»

«Параграф 69. Кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, тобто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невідємне право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому.»

Також, слід зазначити, що в Конституції УНР не було сказано про державну мову країни,— прецедент.

Цікавою є і достатньо революційна ідея створення Національних Союзів для націй, що населяють Україну. У Конституції оговорювалося апріорне створення таких Союзів для «великоруської нації», євреїв та поляків. Інші ж народи могли скористатися своїм правом на національно-персональну автономію за умови подання до Генерального Суду заяви, підписаної не менш, ніж 10 тис. громадян, що відносили себе до тієї нації. Найближчим аналогом у наш час є Меджліс кримськотатарського народу – представницький орган кримських татар, що являє інтереси цього народу у правовідносинах із Урядом України та урядами інших країн, який, проте, за весь час незалежності України так і не набув офіційного статусу та діє на засадах незареєстрованої громадської організації.

Проблема представництва інтересів національних меншин в Україні є достатньо гострою та болючою і потребує ефективного вирішення. Приклад УНР у наш час міг би зіграти у цьому вирішальну роль.

Окремо можна зупинитися на ще одному цікавому факті. У радянські часи широко розповсюдженим було твердження про те, що СРСР був першою країною у світі, що запровадила загальне виборче право (право обирати та бути обраними повнолітніх громадян). Проте, це не відповідає дійсності. Так, формально Росія стала першою країною, що запровадила цю норму, але це сталося за часів Тимчасового уряду у квітні 1917 р. Але, конституційно, загальне виборче право вперше у світі було закріплено у Конституції Української Народної Республіки, яка, хоч і не набула чинності, створила історичний прецедент, який, втім, замовчувався та замовчується істориками навіть у наш час.

Сподіваюся, що наведені вище приклади приведуть читачів до деяких роздумів про буття Української держави та разом ми зможемо змінити його на краще. Правда, існує крилата думка, що конституції просто треба совісно виконувати. Власне, дотримання третьої статті Конституції України, що діє вже майже 20 років, мало б унеможливити багатотисячну армію жертв, як оплаканої Небесної Сотні, так і жертв триваючої війни на Сході України:

«Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. (...) Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.»  

Степан Золотар, Вісник Луганщини