Життя після смерті…

Напевно, немаєтакої  людини, якій  не було б  знайоме почуття суму, ностальгії. Це може бути туга за рідними людьми, друзями, першим коханням.  Як на мене, не існує нічого жахливішого, аніж  сум за Батьківщиною,  рідною землею, де особистість зробила перші кроки, вперше промовила слово «мама», вперше відчула кохання. На думку багатьох видатних митців світу, життя – це страждання і не погодитись із цим неможливо, бо багато хто  проходить саме через терни до зірок.

Уся моя сім’я протягом багатьох років проживала на самому краєчку України – у мальовничому регіоні нашої Батьківщини, серед працьовитих співвітчизників, місті Луганськ.   Дитинство було сповнене веселощів, оптимізму , віри в щасливе майбутнє. Я мріяв про вступ до вищого навчального закладу міста Луганськ, служіння своїй Батьківщині, прагнув змінювати Україну на краще. Я вважаю, що життя прекрасне, осяяне сонячним промінням і мирним небом. Але це були лише думки…  2014 рік поклав кінець  планам і мріям усього населення  південно-східної України. Події Революції Гідності, анексія Криму, початок антитерористичної операції – усе це сильно змінило життя українців.

Я глибоко переконаний, що назавжди запам’ятаю події 2014 року, які увійшли в історію України під  назвою «антитерористична операція». 2 червня 2014 року було незабутнім. Цього дня я мав здавати іспит із географії.  Уже з перших годин здавалося, що Луганськ поринає у світ темряви. Збройне протистояння на прикордонній заставі, галас людей, шум місцевих сирен – усе це змусило мене злякатися. Після «екстремального» іспиту, ситуація погіршувалася. Застосування важкого озброєння, військової техніки свідчило про насування великого збройного конфлікту. Насправді я не розумів усю складність ситуації. Тільки зараз, пишучи дану статтю, проживши 2 роки поза межами рідного міста, я усвідомлююсуть подій, які відбуваютьсяв Україні.Нагнітання атмосфери призвело до того, що мої батьки вирішили вивезти мене з «пекла».

Ось так і почалася моя життєва подорож. Першою   стоянкою стало місто Київ. Проживши два тижні в рідних людей, я вже сумував за батьками, переживав за долю Донбасу. Усвідомивши, що ситуація тільки ускладнюється,  був вимушений їхати в Крим, так як тільки там живуть найближчі родичі.

У Сімферополі  знаходився протягом двох місяців. Час ішов повільно,напружено. Щодня я намагався зателефонувати батькам, сподіваючись, що почую радісні слова про покращення становища рідного міста…Але це були тільки мрії: численні обстріли, масштабні руйнування, погіршення зв’язку – усе це свідчило про погане майбутнє життя Донбасу. У середині липня ми втратили зв’язок із містом. Напевно, це були найважчі дні протягом усього періоду  АТО: повна відсутність інформації про місцезнаходження батьків змусила мене неабияк хвилюватися. За тиждень я дізнався, що вони евакуювалися з Луганська через надскладне і небезпечне становище міста. Приїхавши в Сімферополь, батьки розповіли мені те, чого я  боявся більше за все: у найближчий час родина не зможе повернутися додому. Сум,розпач, туга за друзями,рідною школою, сльози були моїми «супутниками» на той час. Я навіть не уявляв, що робити далі, де продовжити навчання, здобувати освіту, жити.

Кінець серпня 2015 року… У телефонному режимі батьки домовилися з родичами з Києва, що я житиму і навчатимусь у них доти, поки ситуація не покращиться.

Прибувши до Києва і подавши документи в найближчу школу, я продовжив свою «подорож». Протягом півроку (до січня) я перебував у Києві. Звісно, знайшовши нових друзів,живучи у великому, мирному місті,звикнувши до тієї прекрасної атмосфери, мені стало легше, але ностальгія за Луганськом ніяк не покидала мене. Мати була змушена переїхати до Сєвєродонецька, тому що уся сфера послуг, пов’язаних із державною службою, тимчасово перемістилася в це місто – новий обласний центр Луганської області.

Луганськ поринав у світ темряви: знелюднення міста, втрата робочих місць, відсутність електроенергії протягом семи місяців – усе це змушувало людей шукати нове місце проживання,  покладати кінець минулому  життю.

Хочу сказати, що в Києві мене зустріли дуже привітно,а співчуття і моральна допомога були найголовнішими потребами для мене, проте за певних обставин я був змушений покинути столицю України.

Попрощавшись із новими друзями,забравши документи із школи, я вирушив спочатку в Лисичанськ. Зустрівшись там із мамою, провівши ніч у Сєвєродонецьку, ми рушили на автобус. Чесно кажучи, дорога була дуже дорогою і складною. Дуже цікаво було дивитися у зальопане багнюкою вікно,бо саме там було видно,як Луганська область перетворилася у пекло : суцільні руйнування, пошкоджена воєнна техніка, залишки снарядів важкого озброєння. Цікаво,але дуже сумно водночас.

Провівши цілий день у дорозі, ми усе ж таки дісталися міста. Те,що я побачив, дуже вразило мене. Напевно, я просто запам’ятав місто таким, яким воно було до 2014 року. Перше, на що я звернув увагу, була погода. Похмура, сіра погода точно передавала всі мої почуття. Доїхавши майже до центру міста, я не побачив жодної людини, усю увагу привертали пошкоджені будинки. Коли я переступив поріг своєї квартири, мене охопило якесь дивне почуття, ніби пройшли десятиліття з моменту початку війни. Добре пам’ятаю,що перший день я ніяк не міг адаптуватися до того,що відбувається. На другий день  уже зустрівся з найкращим другом, який теж приїхав на зимові канікули додому. Цілий день ми ходили вулицями міста, уважно дивлячись навколо, фотографуючи усі  руйнування…Наступний день був сповнений святкової атмосфери,бо йшла інтенсивна підготовка до Нового року. У супермаркеті я придбав необхідні продукти харчування, але, як на мене, продукти там не дуже якісні, а ціни дуже високі. Зустрівшись із старими друзями, ми пішли на святкову програму на міську площу. Людей там майже не було, але стояла ошатна ялинка, грала весела новорічна музика. Найголовнішим моїм бажанням було завершення бойових дій на території України і віра в щасливе майбутнє Батьківщини.

Мені було дуже сумно залишати Луганськ, але  розумів, що нормального життя тут поки немає. Прибувши в Сєвєродонецьк (тут мама з колегами винаймає квартиру), я знову почав сумувати за рідним містом. Бойові дії продовжувалися,гинуло мирне населення… 14.01.2015 у Сєвєродонецьку було дуже чутно звуки застосування важкої артилерії. Це змусило батьків ухвалити рішення, що залишатися в Луганській області дуже небезпечно. Я це і сам відчував, але дуже не хотів знову  залишати родину. Порадившись, батьки вирішили, що я маю поїхати знов у Сімферополь, закінчити навчальний рік, пожити там доти, поки ситуація на Донбасі більш-менш не стабілізується.

Півроку я жив у столиці АР Крим – місті Сімферополі. Моральні утиски з боку населення(нав’язування проросійської ідеології) дуже гнітили мене. Я розумів,що це не назавжди,тому вірив і сподівався на краще протягом півроку, хоч вони пролетіли дуже швидко. Час ішов… Родина розділена кілометрами, тому треба було вирішувати, що робити далі. Ситуація у Сєвєродонецьку стала більш стабільною: тепер можна їхати на БАТЬКІВЩИНУ.

Сєвєродонецьк зустрів мене сонячною погодою і прекрасним настроєм. Дуже добре пам’ятаю, як зустрівся перший раз за півроку з рідною людиною – мамою. Це було дуже зворушливо і сумно водночас,проте тоді я усвідомлював, що тепер мені стане легше. Перш за все ми винайняли однокімнатну квартиру. Наступного дня я одразу почав шукати школу для подальшого отримання української освіти., СЗШ№16 виявилася дуже зручною за місцем розташування; за відгуками в мережі Інтернет школа є дуже престижною. Живучи тут, я почуваю себе комфортно. Можливо, Сєвєродонецьк  розташований близько до мого рідного дому, а можливо, знаходячись із найріднішими людьми, будь-яка особистість перебуває в стані спокою. Я швидко знайшов спільну мову з новими однокласниками. До того ж, багато учнів школи є переселенцями, тому ми часто розмовляли на перервах про власні почуття. Проте є дуже багато труднощів: за півроку моя родина змінила декілька квартир. Спитаєте чому? Бо на зимовий період ціни на квартири стали ще вище, що стало причиною значних витрат тільки за проживання. Звісно, такі обставини викликали незадоволення у мене, тому що кожний переїзд давався нам із мамою дуже важким і морально, і матеріально. Також іноді можна отримати гуманітарну допомогу, яка містить товари першої необхідності.

Детальніше про життя переселенців та іх настрій у Сєвєродонецьку дізнатися з мого власного інтерв’ю. Я опитував знайомих людей, які опинилися в подібній ситуації. Наприклад, стаханівську сім’ю, яка переїхала в Сєвєродонецьк задля збереження роботи і якісної української освіти:

–      Чому Ви приїхали саме до Сєвєродонецька?

–       Це місто знаходиться недалеко від Стаханова; Сєвєродонецьк тимчасово є обласним центром Луганської області: сюди переїхала більшість бюджетних організацій та підприємств.

–      Як Вам живеться тут? Чи почуваєте Ви себе комфортно?

–      Місто зустріло нашу родину дуже привітно. Усе частіше я зустрічаю людей, які підтримують і докладають максимум зусиль задля допомоги переселенцям. Наприклад, моя донька в цьому році закінчує школу. Через переїзди з одного місця на інше вона має певні прогалини в знаннях, але безкоштовні додаткові заняття зі шкільними учителями допомогли їй добре написати зовнішнє незалежне оцінювання.

–      Чи сумуєте Ви за рідним містом? Хотіли би повернуся?

–      Так, моя родина дуже сумує за рідною домівкою, а найголовніше – за мирним небом над головою. Повертатися туди зараз немає сенсу: періодичні обстріли, неякісна освіта, відсутність постійної роботи, дорогі продукти харчування. Звісно, усе це дуже сумно, але ми намагаємося не падати духом, переконані, що молоде покоління змінить долю України на краще.

 Будь-яка родина переселенців має певні труднощі, проте особисто я вірю, що скоро війна закінчиться і всі ті, хто тимчасово змінив своє місце проживання, у найближчий час повернуться додому. Я дуже вдячний місту Сєвєродонецьку, його населенню за допомогу і співчуття. Ми – єдиний народ! Ми – українці! Перемога завжди буде за нами!

Сергій Засіменко, 17 років