6 січня – день народження Василя Стуса

Стрімка історія літературного життя Луганщини. Нерідко якийсь, на перший погляд, непомітний епізод, через кілька років набуває значення важливої події. Так сталося з приїздом Василя Стуса до міста Сєверодонецька Луганської області та двома публікаціями віршів у міській газеті із звичною тоді назвою „Комуністичний шлях”.

Уперше про це розповів краєзнавець Сергій Каленюк у книзі „Сєвєродонецьк літературний”, що, на правах рукопису (таке визначення самого автора), все ж таки вийшла друком у 2006 році й має значний дослідницький потенціал. Один із її розділів називається „Василь Стус у Сєверодонецьку”.
...На початку 60-х років у місті Донецьку виникло літературне об’єднання „Обрій”, керівником якого став російськомовний поет Йосип Курлат. Серед тодішніх „обріївців” імена талановитих українських письменників: Василь Стус, Василь Захарченко, Леонід Талалай, Олег Орач, Володимир Міщенко, Анатолій Гарматюк, Микола Хижняк, Галина Гордасевич. 
Як згадував Йосип Курлат у книзі „Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус – поет і людина” („Український письменник”, 1993): «Василь Стус выделялся не только внешностью или особой манерой поведения. Он, если можно так выразиться, был на два-три порядка выше своих товарищей-ровесников. Поражала его начитанность и – не по возрасту – почти энциклопедическая образованность. До сих пор мне помнятся два его доклада: «Поэты новой украинской волны» и «Мир поэзии Рильке». На мой взгляд, их можно было бы с ходу публиковать в любом «толстом» журнале. Тянули они и на основу для будущей кандидатской диссертации»
Звісно, що „Обрій” постійно перебував під увагою багатьох „спрямовуючих і направляючих”, а то й „контролюючих і караючих” організацій та органів, яких на той час вистачало на всіх, а особливо на тих, хто вирізнявся своєю несхожістю. 
Все це, врешті-решт, і зумовило переїзд Йосипа Курлата до Сєверодонецька, де він з весни 1965 року став працювати в міській газеті та керувати літературним об’єднанням, яке згодом дістало назву „Ровесник” (так називалося кафе, де проводились літературні вечори).
А в січні 1967 року в Сєверодонецькій міській газеті став працювати поет Володимир Міщенко, якого рік тому „з ідейних міркувань” звільнили з роботи у видавництві „Донбас”.
Звісно, що Володимир Міщенко продовжував спілкуватися із своїм однокурсником по Донецькому університету Василем Стусом, який на той час був виключений із аспірантури Інституту літератури і вже не мав змоги друкуватися. Однак, у літературній сторінці міської газети від 4 червня 1967 року друкується вірш Василя Стуса „В розкриллі” із підзаголовком (з циклу віршів про Т.Г.Шевченка). 
Тепер ця поезія стала широковідомою, вивчається в загальноосвітніх школах на уроках української літератури в 11 класі У першій книзі першого тому творів Василя Стуса (Видавнича спілка „Просвіта”, 1994) до цього літературного твору подано грунтовні примітки, де друкується також кілька варіантів, ще вказані джерела тексту та говориться, що вперше його надруковано у виданні: Василь Стус. Зимові дерева. – 1970. Отож, думається, варто уточнити час та обставини появи першодруку цього вірша, а його теперішня публікація – це не тільки нове джерело тексту та один із його маловідомих варіантів, який, до речі, теж можна вважати основним, але й важливий епізод творчої біографії самого автора.

Василь Стус
В РОЗКРИЛЛІ
(З циклу віршів про Т.Г.Шевченка)
Сто років, як сконала Січ.
Сибір і соловецькі келії...
І глупа облягає ніч
пекельний край і крик пекельний.
Сто років – ніби вивірянь...
Сторуко прохопились води.
Уже не ріки, вже моря
В твій берег хлюпають , народе мій.
Сто років мучених надій
І сподівань, і вір, і крові
Синів, що за любов тавровані,
Сто серць і сто палахкотінь.
Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати,
Раби зростають до синів 
Своєї України – матері.
Ти вже не згинеш. Ти двожилава
Земля, рабована віками
І не скарать тебе, ожилої,
Сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
Ти ще роздерта на шматки,
Ти вже, крута і непокірна,
Ти випросталася для волі
Ти гнівом виросла. Тепер
Не матимеш від нього спокою.
Йому ж рости й рости. Допоки
Не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
Спадають з неба блискавиці.
Тарасові провісні птиці –
Слова шугають над Дніпром

На цій же літературній сторінці опубліковано також два вірші поета Василя Голобородька під рубрикою „З ліричного зошита”, і це всупереч владним рішенням, адже ще 16 січня 1967 року їх автор був виключений із Донецького університету „за дії, несумісні із званням радянського студента”.
А 6 січня 1968 року в Сєверодонецькій міській газеті була надрукована коротка інформація: „Нещодавно в Сєверодонецьку побували два молодих українських поети: Василь Стус та Микола Колісник.
Василь Стус живе і працює в Києві. За фахом він вчитель, закінчив філологічний факультет педагогічного інституту. Перші вірші В. Стуса були надруковані кілька років тому в „Літературній газеті” з вступним словом Андрія Малишка, який високо поцінував здібності молодого літератора. Недавно вірші нашого гостя побачили світ в антології української поезії, що вийшла друком у Чехословаччині ( в перекладі на чеську мову)”.
Згадує Володимир Міщенко: „Наближався новий 1968 рік. Наприкінці грудня з Донецька зателефонував Василь Стус, який на кілька днів приїхав з Києва до своїх батьків. Я запросив його до себе в гості. Він погодився, однак попередив, що за ним постійно стежать.
Зустрілися на автовокзалі. Міцно потисли один одному руки, обнялися. Потім попрямували до мене додому. Мешкав я в будинку, заселеному працівниками міському партії. Одну з квартир цієї гарної споруди було виділено газетярам (отут мене й поселили). Дізнавшись про це, Василь сказав, що нас можуть підслухати. Тож вирішили в квартирі „серйозних” розмов не вести. Оскільки зовсім поряд був сосновий ліс, помандрували в гущавину.
Василь розповідав про своє життя в столиці, про „шістдесятників”, яких цькує і переслідує влада. Згадав, зокрема, про епізод в кінотеатрі „Україна”, після якого його відрахували з аспірантури. У пошуках роботи обійшов усіх знайомих. Працював на будівництві метро, кочегаром, науковим співробітником державного історичного архіву, звідки незабаром теж звільнили.
Наше спілкування тривало всього кілька годин, після чого Василь повернувся до батьків” (Цитую за книгою С.Каленюка „Сєверодонецьк літературний”). 
Отож, і вирішив Володимир Міщенко так своєрідно привітати свого друга із тридцятиліттям: вмістити на сторінках газети хоча б один із його віршів. Ось так і з’явився першодрук літературного твору під назвою „Тиша”.

Люблю дозвілля степове безкрає,
могутні м’язи рідної землі
і запах чебрецю, і жайворонків крик,
і ластівок тривогу. 
Там трактор без упину думу тче,
мов трудівник, що в срібній самотині
зміряє в тиші добрий плин буття
до незміримого прибою-волі
людського серця.
І коник заховавшись у траві,
бездумно так стриже собі помалу,
не знаючи ні горя, ні тривог
у маєвім мигтінні
отам, де, креслячи невтомною рукою
якісь недовідомі письмена,
блукає осінь. Лунко дзвонять шпори
у неї на червоних чобітках.

У вже згадуваній першій книзі першого тому творів Василя Стуса подано один із варіантів цього твору під назвою „Спокій”. Тут текстологічно виправданим є те, що упорядники взяли за основу текст цього літературного твору із збірки „Зимові дерева” (1970р.), яку Василь Стус власноруч готував до друку. 
Однак не полишає бажання все ж таки сказати, що факт першодруку, хоча і в міській газеті, до уваги поки що не брався. Для самого ж Василя Стуса ці публікації тоді багато важили, адже в Україні його вже не друкували...

Разом з тим наявність численних варіантів поетичних творів, особливо другої половини 60-х, є підтвердженням слів Івана Дзюби про Василя Стуса: „Це був інтелект могутній і тонкий, і притому інтелект постійно самовдосконалюваний, самонарощуваний, з безмежними можливостями самовдосконалення і самонарощування.”

Митець насамперед і виражається і пізнається в тексті літературного твору, однак і процес творення і оприлюднення написаного не можливо пізнати повно й всебічно без вивчення різних життєвих обставин, які не варто ділити на головні й другорядні, особливо ті, що проходили недавньої пори, коли художній образ чи наукове твердження могли трактуватися і як кримінальний злочин проти держави.

Сергій Каленюк, Сліди на сакмі

Література:
1. Василь Стус. Твори у чотирьох томах шести книгах. – К.: – Львів: Просвіта, 1994. – Т. 1 Кн. 1
2. Дзюба Іван Свіча. У кам’яній пітьмі // Стус Василь Палімпсест. – К.: Факт, 2003.
Неживий О.І.