Спецпроект Часопис українського сходу.

У числі славних імен, пов'язаних з Луганщиною, конче слід згадати Марію Загірню (Марію Миколаївну Грінченко) – українську письменницю, яка жила й працювала у нашому краї в кінці XIX століття.

Про Марію Загірню в історії розвитку української національної культури найчастіше мовиться в контексті досліджень творчої спадщини Бориса Дмитровича Грінченка. І це закономірно, адже подружжя Грінченків єднали спільні зацікавлення освітою, культурою, долею України; любов до літератури, рідного слова. Марія Миколаївна була помічницею і співробітницею в усіх літературних, громадських, видавничих та наукових діяннях свого чоловіка. Разом Борис та Марія Грінченки створювали підручники (“Рідне слово. Українська читанка”(К, 1912), систематизовували фольклорні та етнографічні матеріали (“Этнографическиематериалы, собранные в Черниговской й соседних с ней губерниях” (Чернігів, 1895), “Из уст народа” (К, 1903), у співавторстві писали науково-популярні твори (біографії Т.Шевченка, Л.Глібова), упорядкували "Каталог музея украинских древностей В.Тарновского" (К, 1901). Нерідко Марії Миколаївні доводилось виконувати допоміжну роботу: карткувати, корегувати, переписувати матеріали. Одним із таких прикладів є створення чотиритомного "Словаря української мови" (1907-1909 рр,).

Як і Борис Грінченко Марія Загірня "дотримувалася найбільш прогресивних ідей відродження шкільництва і освіти на засадах національної етнопедагогіки". Улітку 1887 року на запрошення відомої просвітительки Христини Данилівни Алчевської в Олексіївську школу на Катеринославшині (тепер Луганщина) приїхали учителювати Борис та Марія Грінченки. Незважаючи на урядові заборони (згадаймо лиховісні укази 1863 та 1876 років), вони створили нову школу. У часи, коли навіть слова "Україна", "український" вважалися крамольними, подружжя Грінченків залишалося вірним своєму життєвому кредо – засобами освіти виховувати національно свідомих людей.

Свідченням того є спогади Марії Загірньої під назвою "Школи, де вчителював Борис Грінченко" (Загірня М. Спогади. – Луганськ, 1999), які розповідають про систему навчання й виховання при кінці ХІХ століття. Головною метою нарису про вчителювання, на нашу думку, є показ світогляду народного вчителя. Спогади Марії Миколаївни широко висвітлюють демократизм та гуманізм педагогічних ідей Бориса Грінченка, його послідовність в утвердженні принципу національного як основного у навчанні та вихованні. Письменниця, пригадуючи вчителювання на Луганщині, зазначає: "Хоч і не українська була школа в Олексіївці, та все ж вивчившися школярі в їй, знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатніших письменників і про їх писання, знали про тяжке безправне становище України, знали про Галичину запевне більше, ніж тодішній пересічний українець -інтелігент. І свої знання уміли висловити путящою українською мовою".

У цьому чимала заслуга й Марії Загірньої. На початку вчителювання Бориса Грінченка в Олексїївській школі виявилося що рівень освіченості учнів дуже низький. Тому усіх школярів було розділено на дві групи: старшим викладав Борис Дмитрович, а рештою опікувалась Марія Миколаївна. Повертаючи в школу національні традиції, вона привчила дітей носити чисті українські сорочки з полотна замість брудних перкалевих, дівчаткам дарувала красиві стрічки на голову, вчила їх шити й мережити.

Грінченки, хоча й неофіційно, навчали дітей українською мовою, прищеплювали їм любов до рідного слова. Марія Загірня відзначає у спогадах, що навчання рідною мовою продовжувалось своєрідним комплексом позакласної роботи. Із власної Грінченкової бібліотеки, де були зібрані кращі твори української і російської літератури, заборонені "Ученым комитетом", учні брали книжки додому. Письменниця згадує : "Всі книжки з цієї бібліотеки обгорнені були поверх палітурок у газету, і школярі знали, що книжку в газеті не можна нести в школу, а, прочитавши її, треба положити в неї записку з своїм прізвищем і рецензією, і в суботу, йдучи в школу, занести й положити в комірчині”. Таким чином, в Олексіївській школі діяв літературний гурток. У результаті чого багато дітей писали вірші, маленькі оповідання рідною мовою, самі випускали рукописний альманах "Думка", де вміщали свої літературні спроби, фольклорні матеріали, зібрані у своєму селі.

Борис та Марія Грінченки займалися просвітницькою діяльністю і серед дорослого сільського населення. Нерідко в їх помешканні збиралися односельці, велися розмови на соціальні та загальноукраїнські теми, читали твори кращих українських письменників. Так вивчалися читацькі інтереси, проаналізовані й узагальнені у книзі В.Грінченка "Перед широким світом", матеріали для якої допомагала збирати Марія Загірня. Соціологічні спостереження, викладені у цій книзі, свідчать про необхідність заснування простонародної літератури. Адже малописьменний читач при сприйнятті мистецького твору потребує перш за все реалістичного змалювання дійсності, чітко окреслених позитивних та негативних героїв, послідовності у сюжетній розповіді. За словами сучасної дослідниці-літературознавця Н.Шумило: "На Україні була ще, щоправда, не всіма тоді усвідомлена, національна масова культура, яка відповідала запитам тодішнього переважно селянського читача і яка здатна була вести його до розуміння національної елітарної культури. Це народна література...".

Одним із представників цієї літератури є Марія Загірня, автор численних науково-популярних видань, перекладів, поезій на громадську тематику. Заслуга цієї письменниці полягає в тому, що вона одною з перших в українській літературі звернулася до тематики шахтарського життя, реалістично зобразивши соціальні протиріччя, побутові негаразди у шахтарських поселеннях (повість "Під землею", Чернігів, 1897). Письменниця видала його з підзаголовком "'Оповідання про шахти", визначивши як оповідання. Але зауважимо, що композиційна структура, обсяг, проблематика, розгалуження сюжетної лінії: кохання, взаємовідносини у сім'ї – з одного боку, стосунки між шахтарями – з іншого, – дозволяють уважати цей твір повістю.

Повість "Під землею" має краєзнавчий характер і відповідає реальній дійсності, адже написана вона під враженнями побачених письменницею шахтарів і шахтарських поселень, розповідей про шахтарське життя та їх нелегку працю.

Починається твір описом нашого краю, на що вказують географічні назви: "Мала річечка Біла простяглася вузенькою смужкою серед Катеринославських степів. Вона бігла там, де ліг у Слов'яносербському повіті так званий Донецький кряж...".

Ідейна концепція повісті полягає в розкритті письменницею соціальної нерівності, складних умов життя та праці нижчих верств населення. З розвитком сюжету простежується суперечність між прагненням трудящої людини до звичайного людського щастя, праці на своїй землі, світлого кохання, можливості створити родину, ростити дітей і бути опорою суспільного ладу, що усе це неможливле для сільської та робітницької бідноти. Так, один із головних героїв повісті Павло невтомно працює у своєму господарстві, має дружину й маленьку дитину, але нестатки змушують покинути сім'ю і йти на заробітки. Інший герой твору Федір – сирота, що не має грошей на власне господарство, а отже не може одружитися з коханою дівчиною, також вирушає на шахти у пошуках роботи. Коли Павло та Федір прийшли у шахтарське поселення, то побачили тисячі таких самих робітників, об'єднаних недолею, нелюдськими умовами праці.

Безперечно, важливою є і морально-етична проблематика повісті. У всьому позитиві Павло та Федір протиставлені іншим шахтарям, які не витримують важкого фізичного і психологічного напруження під землею, втрачають моральну гідність, стають п'яницями.

Таким способом Марія Загірня відтворює у повісті тип людини-робітника, у якому відбивається складний процес маргіналізації особистості. Така людина втрачає той духовний світ, у якому жила до недавнього часу, а інший світ засвоїти не може. Це призводить до деморалізації, втрати усталених морально-етичних і естетичних орієнтирів. На противагу постають образи жінок, які у творі є активною діючою силою. Саме вони тяжко працюють у своєму господарстві, виховують дітей, чекають своїх наречених і чоловіків додому

Отже, цей художній твір був, по суті, одним з перших прозових творів про шахтарську працю, виродження традиційної моралі українського народу.

Проминуло століття, однак не забули в нашому краї наполегливої праці подружжя Бориса та Марії Грінченків у ім'я майбутнього України. Їхня творчість вивчається в навчальних закладах, діє літературно-меморіальниймузей, а, щонайголовніше– виходять книги, які відомі з рукописів або не видавалися тривалий час.

Людмила Нежива, за матеріалами книги "Часопис українського сходу"