(Нарис). Кажуть, що є люди, як зірки, а я знайома з жінкою, від якої йде світло і вдень, і вночі. Про таких кажуть «сонячні люди», бо хто поруч з нею – тим тепло, затишно, спокійно. Мова йде про Сєвєродончанку Аду Миколаївну Крамаровську – незвичайну жінку, справжню українку, істинного патріота, художницю, педагога і поетесу, для якої поезія за її словами – мова її душі. Зараз їй 89 років, але й тепер вона свої щирі почуття довіряє поезії.

Народилася Ада Миколаївна на Полтавщині, у мальовничому селі Римарівка, у родині інтелігентів. Її батько був головним бухгалтером, а мати – співачка, хоча довелося працювати вчителькою. Вони мешкали в будинку, який їм подарував дідусь, який був не лише художником, але й борцем за свободу та був ліпшим другом дяді Лесі Українки Михайлом Драгомановим. Дідусь був ветераном революції 1905 року, був учасником першої мирової війни і за свої погляди сидів у тюрмах. Її батько зміг попередити не одну родину про майбутні арешти і врятував людей, коли у тридцяті роки почалося знищення селян-господарів. Коли нависла над родиною загроза розкриття, вони виїхали до Сталіно. Там народилася сестра Ади, яку по проханню діда назвали в честь Лесі  Українки її іменем.

Рятуючись від злиднів, родина переїхала в Сибір, але й там було нелегко, бо діточок було вже троє, всіх потрібно було батькові прогодувати та вдягти. Тоді родина прийняла рішення – їхати в Середню Азію, бо там бодай теплий одяг та взуття не потрібне. Родина ще не знала, що життя знову і знову буде їх випробувати на міцність. Померла наймолодша сестричка, не довго прожили і дівчатка-близнючки, забрали на війну батька. Звістка про Велику вітчизняну застала Аду саме в той щасливий день, коли вона стала переможцем на обласній олімпіаді і повинна буда їхати на республіканську. Не судилося. В шістнадцять років довелося йти працювати табельщицею. В той час з’явилися перші біженці з Росії, України, Польщі.

Одного разу напередодні весни 1942 року Ада мала намір навідати свою подругу і йшла алеєю, оточеною з обох боків пірамідальними тополями. Назустріч їй йшов юнак. Вона одразу зрозуміла, що він поляк: на голові берет, бриджі до колін, високі шкарпетки, сандалії. Він зупинився під тополею, приклав руку до серця. Вони зустрілися поглядами і дівчину ніби вдарила блискавка. Вона не знала, чи ще раз зустрінеться з незнайомцем, чи то була випадкова зустріч, але почала писати вірші. Це була не та дитяча поезія, яка йшла з нею поруч з восьми років, то було щось інше, незнайоме, щемливе, болюче та солодке, як саме життя.

                               В Ферганський край, в буремні роки

                               Із Польщі музикант з’явився,

                               Талановитий, ясноокий,

                               В гірському місті оселився.

                               Тут ми зустрілися весною,

                               Поглянув – спокій мій збентежив,

                              І раптом блискавка стрілою

                             Спалила іноземні межі,

                             Бо двом закоханим для щастя

                             Немає меж, нема кордонів,

                             Супроти почуттів прекрасних

                             Безсилі нелюдські закони.

Її вічним коханням і вічною біллю став польський талановитий музикант Зігфрид, який організував джаз-оркестр, який став настільки популярним, що незабаром почав їздити на гастролі у різні міста. Кохання було взаємним та неземним. Три роки щастя дарувала молодим закоханим доля, щоб пронесли вони його через усе своє життя.

Ада не змогла довго працювати табельщицею, бо потрібно було писати доноси на тих, хто хоча б на хвилину спізнився на роботу, а вона не могла причинити людям біль. Пішла працювати у шахту, де довелося накидати вугілля лопатою, яка вміщує вісім кілограмів, а їй ледь виповнилося шістнадцять. Повернувся з війни батько. Здавалося б, що повинно було стати легше, але незабаром на чужині померла мати. В той час родичка батька запросила родину приїхати жити до неї в місто Лисичанськ на Луганщині. Батько поїхав влаштовуватися на новому місці, а Ада залишилася жити з молодшою сестрою. Вона влаштувалася працювати вихователькою у дитсадку, а сестричка ходила продавати домашні речі. І в якусь мить Ада зламалася. Не покидав біль від втрати неньки, яку вона так любила. Дівчина замкнулася у собі, почала уникати коханого. Зігфрид   знайшов її і сказав: «Я влаштую концерт, який присвячу тобі. Прийди, вилий біль слізьми і будь на людях, тобі стане легше». Він зі сцени на все місто об’явив присвяту пісні для неї. Він сам акомпонував на фортепіано, а знаменита співачка у чорній довгій сукні заспівала для неї «Мама, что на свете тебя милей?» Ада плакала разом із сестрою, не криючись, але після того концерту перестала ховатися від людей.

Закохані вирішили побратися після повернення Зігфрида з гастролей. Він їздив зі своїм оркестром різними містами, писав коханій листи, завжди повідомляв, яким буде наступне місто і вона писала туди листи. До його повернення лишалося двадцять днів, коли на лихо сестру вкусив скорпіон. І тоді хвора сестра не витримала. Вона плакала і казала, що вони помруть, як мама і сестри на чужині. Ада пішла брати перепустку в надії, що її оформлять не раніше, ніж повернеться коханий. Але зла доля не дрімала, приготувала ще одне випробування. Перепустку зробили за десять днів і потрібно було негайно по ній виїжджати в Україну. Саме в останній день Ада отримала листа від коханого. І треба ж такому статися, що він написав, що не знає ще в яке місто вони їдуть. Вона не знала куди написати листа, щоб вказати свою адресу. Не попрощавшись, з болем у душі, з  сестрою вони взяли квитки на потяг. Замість восьми днів сестри добиралися в Україну цілий місяць. Розпродали всі свої речі, голодні, вимучені, завошивлені, вони нарешті потрапили на рідну землю!

                                       Сестричко Вкраїно! Ми вдома!

                                      Дорозі настане вже край.

                                     Сторіночка наша чудова

                                     До себе нас знову приймай!

                                     Ми довго по світу блукали,

                                     Усе загубили, що мали,

                                     Вернулися ми! Зустрічай!

                                     Ми дома, ми в Україні,

                                    Яку вже не рік, і не два,

                                    Дванадцять не бачили!

                                     Нині ми чуємо рідні слова!

                                     Такі непихаті, ласкаві,

                                     До серденька линуть вони.

                                     Ми довго по світу блукали,

                                     Немов у бентежному сні…

Скільки ж радощів, щирості та любові до рідного краю, до мови у кожному рядку! І це попри те, що вона у Середній Азії не вивчала українську мову!

Одразу ж написала листа Зігфриду і потяглися довгі дні очікування відповіді. Він не писав, а вона не хотіла вірити, що коханий її покинув. Рятувала поезія. Спогади про пережите лягали у рядки:

                                        Перенесли ми голодомори,

                                        І війни розлютовану пору,

                                        І законів тяжких лихоліття,

                                        І ганебну немилість вождів,

                                       Як нас та, що з косою, минула,

                                        Коли лихо нещадно нас гнуло,

                                        Як ми винесли всі ці страхіття?

                                       Мабуть, Бог нас тоді боронив…

Вона змирилася з долею, вирішивши, що коханий зустрів іншу і подумки побажала йому щастя. Але за кілька місяців поштарка принесла їй листа. Схопила його в руки, притисла до серця. Хай би що він написав, але щоб у нього було добре! Тьохкало серце, виривалося з грудей, але вона ще довго не наважувалася розкрити конверт. А коли поглянула – все обірвалося всередині, похололо. То повернувся її лист з поміткою «Адресат не проживає за даною адресою». Ада знову не знаходила собі місця, бо нічого не знала про долю коханого. Але недарма кажуть, що земля кругла і люди рано чи пізно зустрічаються. Якось у потязі вона помітила узбека. Щось зсередини підказало, що він може знати про долю її коханого. Вона підійшла, привіталася, заговорила до нього. «Що сталося, апа (сестро)?»- запитав він. Ада зізналася, що хоче дізнатися про долю свого друга. Як виявилося, той чоловік часто бував у містечку і добре знав знаменитий джаз-оркестр і його керівника поляка. Новина виявилася шокуючою: Зігфрид повернувся з гастролей хворим і незабаром помер, його з почестями проводжало в останню путь усе місто. Він помер, не отримавши від коханої листа. Навіть почувши таку звістку, Ада не хотіла вірити у те, що вже ніколи не побачить свого коханого. Вона написала листа у лікарню і від лікарки дізналася, що Зігфрид дійсно помер, невідомо від якої хвороби, а в лікарні всі знали, як він страждав від того, що його дівчина кудись зникла. Ада ніколи не була і вже не буде на його могилі, але за все життя так і не зустріне свого кохання. Вона мріяла мати родину і дітей, але такого, як Зігфрид іншого не було. Пізніше Ада намалює його портрет, який до цього часу стоїть на робочому столі – він поруч з нею все життя, і в горі, і в радості. Він буде поруч до останньої її хвилини на цій землі.

                                 Любов коханого, мов квітку,

                                 Що рано заметіль зірвала,

                                 Весною, взимку, в осінь, в літо,

                                 У серці пильно зберігала.

                                 І за життя не розгубила,

                                 Її забудько не розмикав,

                                 Бо та любов ширококрила,

                                 Вона безмежна та велика…

Ада Миколаївна закінчила педінститут і всю свою нерозтрачену любов віддала дітям. Вона працювала вихователем у дитсадку, методистом, завідуючою дитсадка та по сумісництву вела дитячу літературно поетичну групу. Її до цього часу запрошують на поетичні зустрічі у школи і вона розповідає про своє одвічне кохання, яке не згасло з роками. Ада Миколаївна працювала з дітьми до 81 року свого життя!

Ще у 1958 році Ада Миколаївна почала писати роман у віршах. Події почала описувати з того часу, як була на олімпіаді і дізналася про початок війни. У роман «Грані життя» вклинила раніше написані вірші, систематизувала записи. На сьогодні це вже величезний роман сторінок на 800 або й більше, у якому викладено все життя жінки та доля нашої країни. Весь її робочий стіл зайнятий теками з листками, надрукованих на печатній машинці віршами. Жінка має мрію, щоб її роман-життя вийшов друком, але ніяк не може знайти спонсорів для видання книги. «Найбільше боюся того, що не встигну видати книгу і у працю всього мого життя хтось буде загортати оселедці»,- з гіркотою іронізує жінка. А так хочеться, щоб роман вийшов у світ і його можна було розіслати в бібліотеки, бо у ньому – ціла епоха неньки України! Звернулася до далеко небідного депутата – отримала відмову, але Ада Миколаївна не опускає руки. Та й як можна сидіти спокійно, коли таке в країні твориться?! І вона знову сідає за стіл і пише душею і серцем:

                                   Ми звертаєм увагу велику

                                   На становище прав чоловіка,

                                  Бо це прагнення наших сердець.

                                  Ми сини України та доні,

                                 Якщо в тузі опустим долоні,

                                 То усім нашим мріям кінець!

                                  Якщо будем майбутнє кувати,

                                  Та всім миром життя будувати,

                                  Цінувати все рідне, своє,

                                  От тоді наша доля покраща,

                                  Працьовитим лише, не ледащим,

                                  Час майбутнє творить настає!

Ці рядки Ада Миколаївна написала під час подій на Майдані. Вона не має своїх дітей, але оплакує загиблих синів України на Майдані, бо чужих дітей не буває – загинули кращі сини України, і переймається  майбутньою долею країни. В нелегкий час, коли на вулицях її рідного Сєвєродонецька з’явилися чужинці зі зброєю в руках, багато людей стали біженцями. Проте, Ада Миколаївна, нікуди виїжджати не збирається – вона залишається патріотом своєї країни і вважає, що живе на своїй землі, у своїй країні. Вона не полишає рідні стіни навіть тоді, коли в під’їзді будинку, де вона мешкає, лишилося лише чотири мешканця. Вона поруч з портретом свого одвічного кохання та стосами списаних паперів у часи, коли лунають вибухи і люди ховаються у бомбосховищах.

                                   Ось тепер, коли вже позбулися

                                   Ланцюгів, що у шкіру вп’ялися,

                                   І свободи ковток здобули,

                                   Як на жаль, хутко осінь минає,

                                    Вітер листя з дерев обриває,

                                    Кида в ноги і гне до землі…

Якось Аду Миколаївну запитали з чим у неї асоціюється Україна. Без вагань вона відповіла: «По-перше, з Божою Матір’ю, Україна така ж прекрасно чиста, сильна своєю вірою, багато пережила. По-друге, із Жанною Д’Арк, яка відважно захищала свій народ. По-третє, з природою, бо така ж правдива та чиста», а я подумала, що ці слова можна віднести до самої Ади Миколаївни.

Дивуюсь її працелюбності та відкритості назустріч людям. Вона ладна останнє віддати, щоб комусь допомогти. Їй не присутня заздрість – вона щиро радіє успіху кожної знайомої людини. І весь час живе у світі поезії.

                                                       Яболею, я старею, но поэзия всегда

                                                       В сотни раз всех бед сильнее –

                                                       Остается молода.

                                                       Ее не уничтожить, не стереть, не зачеркнуть,

                                                        Все равно она проложит

                                                        И к душе, и к сердцу путь.

Щиро вірю, що роман Ади Миколаївни, який вона пише все життя, побачить світ завдяки спонсору. Інакше бути не може, бо його диктувало цій незвичайній добрій жінці, осяяній світлом поезії та кохання, саме життя.   

Світлана Талан