Ежегодно к этой дате Государственный архив Луганской области готовит тематические выставки документов, радиопередачи. 

В Госархиве этот период истории освещен в основном в управленческой документации, в газетном фонде и фондах партийных комитетов всех уровней. Документы отражают ход сбора урожая в 1932-1933 годах, планы посева на 1933 год.

По материалам Госархива в сводный том Луганской области Национальной книги памяти жертв Голодомора 1932-1933 годов вошла информация по 13 районах области, в которых есть населенные пункты, пострадавшие от Голодомора. В раздел «Мартиролог Голодомора» включены сведения о 31560 жертвах голода на Луганщине, из них 1373 установлены на основе опроса населения, остальные из книг регистрации записей о смерти за 1932-1933 гг., которые хранятся в Государственном архиве Луганской области. 

С целью исследования демографических последствий Голодомора по книгам регистрации смертей 1932-1933 годов и составленным поименным реестром умерших, в разрезе районов, городов области установлены населенные пункты, в которых человеческие потери были наиболее многочисленными. Среди них: Беловодский, Белокуракинский, Меловской, Новоайдарский, Новопсковский, Старобельский, Троицкий.

На хранении в Госархиве находится фонд «Коллекция документов о Голодоморе 1932-1933 гг.», который включает 94 дела, где собраны свидетельства очевидцев и членов их семей по 12 городам и 16 районам Луганской области. 

Очевидцы тех страшных событий уже не помнят всех подробностей и точных дат прошлого, но они никогда не забудут о тех страданиях, глубине и масштабах трагедии народа нашей области:

Свидетельства очевидца Алексеенко Ивана Александровича, 1926 года рождения (село Шелестовка Меловского района Луганской области).

«Мені було всього шість років коли почався голод. Дітей у сім’ї було багато, а їжі не було. Коли почали відновляти колгоспи, то забирали у людей і зерно, і їжу. Це призводило до трагічних наслідків. Мерло багато людей, особливо старі люди і діти з дуже бідних сімей. Померлих їздили і збирали на підводи, навіть ще живих, говорили, що в дорозі «дойде». 

Влада забирала все, доводилося харчуватися чим завгодно: влітку їли листя дерев, коріння, ловили звірів, рибу, взимку було тяжко. Мерли діти, старики. Вижити могли лише ті, в кого була корова, городи, сади.

Восени, коли убирали врожай з городів і садів, влада накладала податки. Люди повинні були здати майже все, що виростили. Узимку залишалася незначна частина, якої хватало лише на декілька місяців. До весни не вистачало, а ще потрібно було залишити на посів. 

У кого були гроші або речі на обмін, то ті люди ходили пішки аж у Росію, щоб принести дітям шматок чорного хліба».

Свидетельства Вдовенко Марии Федоровны, 1926 года рождения.

«В період Голодомору жила в Зориківці. В сім’ї було 5 дітей, дідусь старенький, батько і мати. Коли організували колгосп, виселили всіх на Червону Ниву. Оселили в коморах. Батько працював трактористом. Тим, хто працював у полі, давали небагато хліба. Мама ділила по кусочку всім, чи пекла по коржику, або варила суп.

Мама ходила міняла свій одяг на буряк і їли із закваскою. У нас була корівчина. Завдяки їй і вижили. Мама доїла в полі корівку, роздавала відразу жіночкам по стаканчику, ділилася з сусідами.

Люди мерли, особливо ті, хто не працював у полі. Ті, хто працював, отримували який-небудь обід. У моєї тітки померла майже вся сім’я. Залишилася одна донька, вона була старшою і пішла на заробітки, а тітка, її чоловік і два сини померли.

Виживали як могли. Їли жолуді сухі, збирали траву. З початку весни трохи полегшало: з’явилася зелень, гриби. При колгоспі був дитячий садочок, так дітей виводили до річки і вони там шукали собі траву, щоб поїсти. А у кого була макуха, то це було щастя. Проте не всі голодували. У селі був чоловік, міліціонер, він не місцевий, то вони їли хліб. А діти навіть виносили хліб і міняли на макуху».

По свидетельствам Ильиной Марии Ивановны. 

«Родилась в 1925 году. С мамой и младшей сестрою жили в селе Калаус. Отца не помню, умер, когда я была совсем маленькая. В те тяжелые засушливые 1932-1933 годы мне было всего 7 лет. Но ужасные картины тех времен навсегда сохранились в детской памяти. Главною причиной голода на селе был неурожай. Люди выживали, кто как мог. У них пухли ноги, заедали вши. На поле колоски пшеницы охраняли. Рассказывали, как одну женщину объездчик в поле загнал лошадью на смерть. За несколько сорванных колосков людей избивали. Приходилось собирать травянистые растения: козельки, зайчики, крапиву, жебрей. Все это толкли в ступе, просеивали, добавляли немного муки и пекли пышки. Ели цветки акации и желуди.

Припоминаю одну картину тех тяжелых лет. Играли мы с детьми в «камешки». И на наших глазах умерла беременная женщина. Подбежали люди, погрузили на телегу, отвезли за село и закопали. Много людей умерло от голода в то время. Хоронили их родственники, соседи. Благодаря нашей маме, которая сама не доедала, нам отдавала, мы с сестрой выжили. Еще помню, была у нас соседка, которая иногда приносила какие-то продукты. С болью и тревогой вспоминаю те незабываемые годы. Рассказывала о них своей дочери, внукам, соседям. Пусть никогда такое не повторится». 

Свидетельства очевидца Голодомора 1932-1933 годов Николенко Марии Сидоровны, 1927 года рождения в селе Пивнивка. 

«Час голодомору 1932-1933 років запам’ятався тим, як місцеві люди шукали за допомогою гострої залізяки схованки на городах, в дворах, шукали зерно і відбирали. Вони були не озброєні, але хватало і того, як вони залякували людей, погрожуючи засланням. На печі була прибита дощечка, за якою ховали маленьку сумочку пшона та жменю макухи. Щоб її не знайшли, на піч садили мене, маленьку, і наказували голосно кричати, як тільки підходитимуть до печі, лише це і допомогло зберегти скудні запаси. Батьки тримали корову з чого і вижили. Збивали масло, несли на Чортково, продавали і на виручені гроші купували макуху та пшоно. В полях стояли скирти просяної соломи, її просівали, збираючи все зернятко, перетирали та пекли коржики. Ловили горобців, їли трави, сушили кропиву та листя верби...

Голод забрав життя багатьох людей, померлих ховали, загорнувши в якусь ряднину. Сусіди ховали сусідів. Багато вмирало людей. Сусідка, щоб не померли діти, зарізала корову, але не мала солі, прийшла до батька, впала в ноги, просячи хоч трішки солі. Батько звичайно дав сіль, але й зарізана корова мало чим допомогла, діти все одно померли.

Багато залишилося сиріт. Хоч ними й опікувалася держава та вони також їли дуже мало». 

Е. Безгинская, директор Государственного архива Луганской области