Спецпроект: ТАКЕ БУЛО / записки краєзнавця

Поселення на берегах Дінця активно почали появлятися у 18 столітті. А от на місці Сєверодонецька лишалося пустище аж до 30-х років ХХ століття. Ще коли за землі понад Дінцем сперечалися між собою графи, князі і барони, ця місцина так і називалася «Журавське пустище». Вона нікого не цікавила і дісталася «в вечное пользование поручику Буракову». Але й він тут не затримався. І коли найкращі землі лівобережжя Дінця стали власністю князя Потьомкіна, то ця територія, але разом з придінцевими лісами, дісталася секретарю князя. На цій території в 2000 гектарів зибучих пісків ніхто не хотів селитися, тож вона називалася «пустошь Лопуховатая».  Може від того, що серед барханів тільки якісь лопухи  траплялися, дивуючи людей своєю живучістю?

Піски тут сягають 6–12 метрів глибини, аж до мерегелевої основи, під якою вже ховається вода, недоступна для коріння дерев. Коли ж люди потривожили піщані бархани, розпочавши будівництво велетня хімічної індустрії та селища при ньому, то піски ожили, закружляли  піщаними вихорами. Пісок проникав скрізь, за поріг будинку, між віконні рами, ліз до рота і в очі, навіть віконне скло за кілька років ставало матовим. Влітку сухе повітря нагрівалося до 40 ºС, пісок під ногами ─ й того більше. А без води і рослинність бідна, лише сосна могла ще якось зачепитися корінням за бархани. Жити у таких умовах людині не комфортно.

Уже в 1947 р. почалася боротьба з піском. Усю поверхню слід було закріпити так, щоб вітри не могли підняти пісок. Почали прокладати тротуари, замість асфальту укладаючи цеглу «ялинкою», а решту поверхні засаджували рослинністю. Знайшовся ентузіаст озеленення – Аркадій Гнатович Шум. Він організував два розплідники, де вирощували саджанці дерев і кущів. Один з них був поблизу Бакаїв, це сьогодні поблизу кільця по дорозі на Пролетарський міст. Із цих розплідників згодом утворився цех озеленення хімкомбінату. В 1948 році засадили виноградом площу 12 га на околиці Лісної Дачі, де згодом побудували корпуси приладобудівного заводу.  

Дерева і квіти саджали усі: діти, домогосподарки, підприємства і організації, організовано на суботниках і самостійно. Усі розуміли важливість цієї справи, садили для себе. Кожна школа, училище, кожен жилий квартал міста мав виділені для догляду за зеленими насадженнями постійні ділянки.

На старих фотографіях початку 50-х років уже можна бачити уздовж вулиць досить великі дерева. Справа у тому, що висаджували не лише молоді саджанці, а й дерева у віці 15 – 20 – 25 років. Але ж, якщо яму, та ще й викопану у будівельному смітті, засипати одним лише піском, дерево рости не буде. Відсутність хорошої землі, дорожнеча її доставки і засипки у ями, нестача робочих рук  змушували озеленювачів економити і шукати економічні методи озеленення. Замість чорнозему у ями закладали інші органічні замінники – білі і червоні глини та тирсу і стружки – відходи деревообробного комбінату. Їх перемішували з піском та змочували аміачною водою або розчином аміачної селітри.

Іншою проблемою була нестача води, без якої нічого живого рости не буде. Без штучного поливу дерева і кущі, а тим більше квіти й газони рости не будуть.  Прокладали поливні водоводи. Але ж питна вода із глибоких свердловин завжди була холодною, що погано впливало на розвиток рослин. До того ж вона була бідна на живильні елементи. Почали організовувати полив річковою водою, яка містила у сотні разів більше поживних речовин. Поливали з квітня і до листопада.

Грунтово-кліматичні умови диктували і підбір порід для озеленення. Найкраще приживалися акації і різні види тополь: канадський, пірамідальний чорний, пірамідальний сріблястий Беллє, білокорий, білий. Добре росли клени – ясенелистий, гостролистий, польовий, Гінала й татарський, а також в᾽яз дрібнолистий, шовковиця, катальпа і деякі інші. В 50-х роках спробували висаджувати хвойні – біоти, туї, ялівець, ялицю і ялини. Вони теж добре приживалися. У грудні 1950 року викопали у лісі 50 штук десятирічних дубів разом із замерзлою землею і висадили на вулиці міста. Вони майже всі прижилися. 

Висаджували й чагарники та квіти. Цех озеленення вирощував щорічно і понад 100 тисяч троянд культурних сортів на реалізацію.

Якщо з 1947 по 1954 рік було висаджено 87 тисяч штук дерев, 429 тисяч чагарників та 600 тисяч квітів, то з 1955 по 1960  рік ─ більш ніж 178 тисяч дерев, 656 тисяч чагарників і 1400 тисяч квітів. Ставилася задача ─ до 1965 року довести до 90 квадратних метрів зелених насаджень на кожного городянина, тим самим закріпивши і перетворивши велику піщану пустелю, яку населення називало «Сахарою», у парки, сквери, бульвари, зелені зони, у суцільні масиви зелені, де людині було б комфортно і приємно жити. Так і було. Кому довелося жити у Сєверодонецьку в 60–70 роки, той пам᾽ятає місто-сад, у якому пісок можна було побачити лише на пляжах озер Паркового і Чистого.

Потреба в озелененні зменшувалася. А потім настали важкі 80–90-і роки, коли було не до нових дерев і квітів. І зараз знову треба боротися за кожне дерево, бо учені прогнозують потепління, яке до 2040 року посуне херсонські степи аж до Дінця. Настав час замінити на вулиці Леніна чортополох квітами, і, якщо не прикрасити проспекти міста трояндами чи калами, то хоча б облаштувати вздовж них сквери.

Сергій Каленюк, член Національної спілки краєзнавців України

Можемо порівняти: як було і як стало.

Зелений килим накрив піщану поверхню

У 1963 році на вулиці Леніна висаджували кали, а через 50 років вулицю завойовують будяки – їх садити не треба. Вони нагадують, що «пустище Лопуховате» може повернутись.