Спецпроект: ТАКЕ БУЛО /записки краєзнавця

В  Атласі Катеринославського намісництва за 1787 рік написано, що села Воєводівка, Катеринівка, Варварівка, Кудрявцева і Головинівка – власність «Его Светлости господина генерал-фельдмаршала и кавалера князя Потемкина». Яким чином землі понад Дінцем перейшли до Потьомкіна?

У 1784 році стара графиня Гендрикова померла, і молодше покоління, вочевидь, продало тут свої села, перебравшись у маєтки поблизу Харкова. З 1984 року і до самої смерті у 1791 році, села у Придінцевому Порубіжжі, якими раніше володів граф Гендриков, належали князю Потьомкіну. А крім того територія приросла землею, відрізаною від сіл Боровеньки і Єпіфаніки стали власністю Потьомкіна і найкращі «лісові дачі» понад Дінцем, як і земля з млином купця Михайлова на Боровій.

У 1789 році Потьомкіну виповнилось 50 років. На ювілей він отримав від Імператриці Катерини II у подарунок ще й дачу Святогорську з 1400 душами. До неї належали села Студенок, Богородична, Банна, Ярова, деякі інші села і хутори, які ще недавно належали Святогорському монастирю. Святогорську дачу Г. Потьомкін називав земним раєм. Про це нагадала в своєму листі до нього Катерина ІІ: «Друг мой сердечный, князь Григорий Александрович. Дав тебе земной рай сегодня, как ты называешь ту дачу, которую ты у меня просил, прошу тебя, если вздумаешь оную паки продать, предпочтительно мне оную продать».

Можливо, придбавши Гендриківські землі у Бахмутському повіті, він забажав і Святогорську дачу. Якщо просив у Імператриці, то, мабуть, бачив, що просив, і можна припустити, що бував у цих краях.

Господарями сусідніх з Потьомкінськими землями стали його друзі-соратники з найближчого оточення.

Те, що недавно було надано «в вечное назначение порутчику Буракову», недовго було у власності поручика. Тепер ця ділянка називається «пустошь Лопуховатая пол. и кав. Попова». Господар у неї новий – полковник і кавалер Попов. Кавалерами називали кавалерів орденів – орденоносців, тобто тих, хто був нагороджений орденом. Сьогодні на цій землі знаходиться місто Сєверодонецьк. Попов був у той час «назначен состоять» при Потьомкіну, невідлучно перебував при ньому, ставши його довіреною особою, виконуючи всі доручення як службового, так і приватного характеру. До останнього подиху князя його вірний секретар Василь Степанович Попов був біля нього. У власноручному листі до Попова з приводу смерті князя Імператриця, виливаючи своє горе і, доручаючи йому турботу по організації похорон, між іншим писала: «що стосується власне до вас, я бажаю щоб Бог утішив вас в печалі. Втім, будьте впевнені в моїй особливій повазі до вашої служби і трудів. Залишаюся вам прихильна Катерина». Становище Попова після смерті Потьомкіна ще більше укріпилося. У військовому званні він виріс до генерал-поручика і досяг найвищих щаблів у державній ієрархії.

Район Сєверодонецька, який сьогодні називають Лісною Дачею, у 1784 році належав іншому улюбленцю Потьомкіна, його генерал-ад᾽ютанту полковнику С. Л. Львову. У 1785 році він стає флігель-ад᾽ютантом Катерини ІІ. Але в 1787 році Львов позбувся ласки імператриці, яка, їдучи до Криму, виключила Львова з числа осіб, що складали її свиту, кажучи: «Безчесна людина в моєму оточенні жити не може». І в експлікації за 1789 рік ця Лісна дача належить уже не Львову, а Попову.

Та невдовзі, у 1791 році, Потьомкін помирає. Кому ж дісталися ці землі після Потьомкіна і його улюбленців? Відповідь надає опис до Атласу Катеринославського намісництва 1795 року. Тепер усі землі від Потьомкіна, Попова і Львова перейшли до статського радника Фалєєва.

Історіограф російського флоту О. П. Соколов так писав про нього: «Бригадир Михаил Леонтьевич Фалеев – муж чести и добра: ревностный помощник Князя Потемкина-Таврического в деле образования Черноморского флота, верный и деятельный исполнитель его приказаний; искусный строитель судов, правдивый подрядчик, хороший садовник и архитектор, отличный хозяин и знаток во всех предметах; добрый сердцем – по преданию – особенно заботившийся о рекрутах, и великодушный – до того, что подобно Князю Потемкину, жертвовал для создаваемого им флота, не только своим талантом, но и деньгами...».

Вони познайомились ще молодими людьми у Москві, коли Потьомкін був студентом Московського університету, а Фалєєв – розпочинав перші кроки як купець. Це знайомство звело їх на все життя, Фалєєв пережив князя лише на рік. Для Потьомкіна Фалєєв був не лише послужливим підлеглим і талановитим керівником, який виконував навіть фантастичні проекти Ясновельможного Князя. Він був і дуже довіреною особою, втаємниченою в надзвичайно секретну історію, пов’язану з дочкою Потьомкіна і Катерини ІІ – Єлизаветою Тьомкіною.

Одним з перших завдань, яке взявся виконати Фалєєв, – підкорення Дніпровських порогів, у що він вклав власних 10 тисяч рублів. За будівництво каналу і організацію судноплавства по Дніпру імператриця Катерина ІІ нагородила купця майорським чином і особистим дворянством. Він став головним поставщиком армії Потьомкіна, зокрема, активно займався поставкою корабельного лісу та вугілля в Херсонське і Севастопольські Адміралтейства. Справою його життя можна вважати будівництво міста Миколаєва, де він і був похований.

Чому Потьомкін передав свої землі Фалєєву, та ще й додав до них казенних земель по річці Боровій? Бо для розвитку Чорноморського флоту, для завоювання турецьких фортець і будівництва нових міст на півдні, чим опікувався князь, потрібен був ліс і вугілля. В Херсонських степах ліс не росте, а вздовж Дінця був і ліс, і вугілля. Князь був певен, що Фалєєв ці ресурси використає для продовження його справи. І дійсно, для пошуку вугілля понад Дінцем у 1790 році було створено спеціальну гірничу комісію під керівництвом колезького асесора М. Ф. Аврамова. Вугілля було знайдено і вже в 1792 році біля казенного села Верхнє матроси Чорноморського флоту почали його добувати.

Однак саме у цей час помирає і Фалєєв, ненадовго переживши Ясновельможного князя. Помирає в листопаді 1792 р., але в Атласі за 1795 р. ці землі ще записані за «действительным статским советником Фалеевым». Треба думати, що весь цей час тягнулися тяжби за землі серед тих, кого згадував Фалєєв у заповіті, складеному так, щоб «...не было причины наследникам к ссорам и тяжбам». Очевидно, він добре знав вдачу своїх спадкоємців – навіть заповіт не допоміг мирно поділити багатства Михайла Леонтійовича.

У підсумку після всіх судових тяжб молодшим племінницям Фалєєва у Старобільському повіті належали такі ділянки і села: Тетяні фон Лау – слобода Воєводівка із селами  Головинівка і Кудрявцева та Булгаківка, а Наталії Веригиній – велика слобода Варварівка. Та ще у спільному їх володінні були дві Лісні дачі, земля під млином на Боровій (колишня Потьомкіна) і невеличке село Кругле біля витоків річки Борової, на землі, що колись належала В. С. Попову.

У нашій свідомості історія Донбасу укладається в стереотип: Дике поле – промисловий Донбас, дворянам і титулованим родам у ній місця не знаходилось. А виявилось, що у XVIIIст. до території Придінцевого Порубіжжя і зокрема, до земель, на яких стоїть сучасний Сєверодонецьк, були причетні князі, графи, барони і більш дрібне дворянство.

Сергій КАЛЕНЮК,

член Національної спілки краєзнавців України