Спецпроект: ТАКЕ БУЛО /записки  краєзнавця

У 1754 році на малолюдному правому березі Сіверського Дінця між річками Бахмут і Лугань,у щойно заснованій Слов᾽яносербії, розташовуються сербські гусари, які беруть під охорону переправи через Донець. Під їх захистом лівий берег стає безпечнішим. Отут появляється граф Гендриков Іван Симонович, який і прибирає до рук землі на лівобережжі Дінця.

Гендриков у 1750 році був посланий на Україну щоб забезпечити обрання гетьманом Кирила Розумовського – брата фаворита цариці Єлизавети Петрівни Олексія Розумовського. І до 1762 року граф лишався помічником Олексія Розумовського. Тож, коли у березні 1753 року Сенат прийняв рішення про розташування Слов’яносербії між річками Бахмутом и Луганню, Гендриков швидко зметикував, що землі з пасовищами для овець та хорошими придінцевими лісами, які завтра опиняться під надійним захистом гусар, сьогодні можна купити дешево.

Серед високопоставлених вельмож Гендриков виявився не один такий. Розпочався цікавий період в історії нашого краю, до якого виявилися причетними найвищі посадовці Росії, список яких очолив князь Г. О. Потьомкін. Він був фігурою найбільш відомою, але не першою з тих князів, графів, баронів, генералів, хто зацікавився землями на лівому березі Сіверського Дінця.

Першими були ті, хто був близьким до Сенату. Сенат прийняв рішення не лише про організацію нового військово-адміністративного утворення, але й про переселення жителів правого берега на лівий, щоб звільнити місце для православних іноземців, які обіцяли заселити Слов’яносербію. Переселенцям з правого берега на лівий мали надати землю у порядку компенсації. У дійсності ж масового переселення не відбулося, але землю у лівобережних жителів почали відбирати. Розпочався процес, який можна назвати сучасним терміном «прихватизація земель». В результаті земля через підставних чиновників Бахмутської канцелярії почала переходити до рук петербурзької знаті, а та – перепродувати її і наживатися.

Згадаємо хоч коротко тих високопосадовців, які були «піонерами» освоєння земель у Придінцевому Порубіжжі. 

Графу Гендрикову належали Воєводівка, Катеринівка, Варварівка, Кудрявцева і Головинівка та десятки хуторів. Частину земель з двома млинами біля річки Борової Гендриков купив у 1757 році у колезького реєстратора Бахмутської канцелярії Єгора Смольянинова. Цього, звичайно, графу виявилося мало, і повірений графа Студицький зганяв хуторян і однодворців із землі без усякої оплати. У скарзі селян згадувалися дві слободи – Воєводівка і Катеринівка, які були заселені черкасами. Це свідчить про те, що ці села засновані були ще до Гендрикова. 

У 1756 р. поручик Бахмутського батальйону Козьма Кудрявий запросив провінційну канцелярію віддати йому у володіння 30 четвертей землі біля Борової та сіножатей на 1000 кіп, ніби ця земля нічийна і там живуть його 6 душ селян. Однак за землю стали краснянські однодворці, сказавши, що пустуючої землі там немає. Чиновники визвали норовливих краснянців у канцелярію, де після певного впливу ті зняли свої заперечення. Так виник хутір Кудрявцева (нинішня Кудряшівка), який незабаром викупила графиня Гендрикова.

Трішки інша була історія з виникненням Головинівки. У 1752 р. капітан Бахмутського батальйону Головин побудував млин поблизу Борової, біля якого виникло поселення Головинівка. Незабаром, у 1757 році, прикажчик Гендрикова Студицький силою відібрав млин з усіма будовами.

Варварівка згадується у справі по скарзі купця Шарабанова. Граф Гендриков був не єдиний, хто незаконними методами  прибирав до рук земельку у цих краях. Брали всі, хто міг, і не завжди по чину. Бєлгородський купець Гаврило Шарабанов, який гостював у свого тестя Степана Сасова в слободі Кремінній, був вражений цією сваволею, вседозволеністю і тим, як чиновники покривали одне одного. 13 березня 1763 р. він через генерал-майора Єлагіна подав скаргу самій Її Імператорській Величності Катерині ІІ, у якій звинувачував генерал-прокурора Глєбова, полковника і ротмістра Шабельських, колезького асесора Колчигіна, князя Петра Трубецького, майора Безгіна, графа Гендрикова та інших осіб у беззаконні і в махінаціях із землею.

Імператриця веліла взяти під варту донощика Шарабанова і наказала генерал-аншефу, кавалеру лейб-гвардії Ізмайлівського полку сенатору Василю Івановичу Суворову (батькові знаменитого полководця) провести розслідування. Через два роки розслідування Сенат визнав винними у махінаціях із землею реєстратора Смольянинова, кріпосних справ наглядача Каменєва і тому подібну дрібноту, та просив імператрицю розпорядитися про звільнення з-під варти купця Шарабанова, враховуючи те, що його обвинувачення більшою частиною підтвердилися і завдяки його скарзі в казенну власність були повернуті слободи Кремінна та Шульгинка. Тріумф справедливості!

Але ж землі кремінянам не повернули і вони змушені були звертатися з чолобитною до імператриці. У чолобитній «жители малороссияне слободы Кременной» просять імператрицю повернути їм землю, яку «помещик таможенный директор Калчигин» продав «Правительствующего Сената господину генерал-прокурору и кавалеру Александру Ивановичу Глебову», а той, коли про незаконність оборудки стало відомо, перепродав її Бахмутського кінного полкуполковнику Шабельському і його брату ротмістру Шабельському.

Біографія Глібова цікава і показова. У 1749 році він у віці 27 років у чині колезького асесора з військової служби перейшов на цивільну і почав робити стрімку кар’єру. Цьому сприяло зближення з новоспеченим графом Петром Шуваловим, впливовим сановником, чия дружина була близькою подругою імператриці Єлизавети. У 1754 р. Глібов стає обер-секретарем Сенату в Експедиції по генеральному межуванню, а в грудні 1756 – обер-прокурором Сенату. Цій посаді він мав завдячувати одруженні на графині Чоглоковій Марії Симоновні, уродженої Гендрикової (сестра Івана Гендрикова). Вона була двоюрідною сестрою імператриці Єлизавети, привезена разом з нею в Росію, і довгий час була її близькою подругою. Глібов зумів закохати в себе сестру імператриці, про яку Єлизавета писала: «Сестра моя сошла с ума, влюбилась в Глебова, как отдать её за подьячего?», і пожалувала «подьячего» в обер-прокурори.

Глібов виявився розумним і діяльним чиновником, який умів прилаштовуватися, і тому служив при трьох імператорах, не дивлячись на те, що неодноразово фігурував у різних «нечистих» справах: хабарі, спекуляція землею, торгові махінації, казнокрадство. І лише в 1782 році Катерина ІІ визначила: «генерала Глебова исключить из службы и впредь ни к каким делам и должностям не определять».Його навіть не судили, – «он много знал, что публике не открыто». Однак, земліу нього відібрали.

В 70-х роках землі переходили з рук у руки. Зберігся «Геометрический генеральний план  Азовской губернии части Бахмутской провинции с показанием формально отмежованных дач», на якому позначено переділені дачі. Дільниці 18 і 19 – «Бывшие солеваров леса». Ділянка 19 тягнеться вздовж лівого берега Дінця від Борової аж за Борівське, а 18 – ліси між Боровою і Єриком, в районі сучасної Пурдівки і Олександрівки. З підпису зрозуміло, що раніше, коли в Бахмуті випарювали сіль, то цей ліс солевари використовували як паливо, але спершу випалювали деревне вугілля, яке вже возили на солеварні. До Борової в районі сучасного Щедрищевого примикає квадратна «дачка» під номером 20, яка підписана «К мельнице купца Михайлова». Колишня «пустошь Журавская», яка розташована між цими лісами, де сьогодні стоїть Сєверодонецьк, має номер 17 і підписана «В вечном назначении порутчику Буракову». У 1784 році за нею числилося 1500 десятин придатної та 4006 десятин непридатної землі. Придатна, мається на увазі для сільськогосподарського призначення, це земля счасного Павлограда і садівництва, а непридатна – піщана пустеля, на якій стоїть Сєверодонецьк. Ділянка біля Дінця між дачею Буракова і Боровою у цей план не увійшла.Там знаходилось село Воєводівка. 

З перепису 1778 року відомо, що за Боровою в цей час знаходились слободи, які належали «лейбгвардии подпорутчику князю Голицину»: Варварівка, Воєводівка,  Катеринівка. Воєводівка примикала до землі Буракова і розташовувалась на лівому березі Борової, а інші села – на правому.

Можливо, після скандалів із землею слободи відібрали і вони перейшли до нового господаря князя Голіцина.За землю тут боролися графи, князі, обер-прокурори, генерали та інші наближені до імператорського двору. З часу заснування Слов’яносербії до кінця століття змінилося чотири імператори, у кожного були свої фаворити і любимчики, які мінялися навіть за царювання однієї особи – впадали в немилість або знову підносились. Тому землю часто віднімали в одних і надавали іншим, або одні вимушені були продавати другим. 

Той же Глібов кілька разів впадав у немилість, його судили, але через певний час він знову піднімався. І лише у вересні 1784 році Катерина ІІ вирішили його долю. Спеціальною постановою його було визнано винним «в небрежении должностью» і покриванні казнокрадів, на майно накладено секвестр. В експлікації Бахмутської провінції 1784 року вказано, що села Воєводівка, Катеринівка, Варварівка, Кудрявцева і Головинівка є власністю «госпожи генерал-аншефши Катерины Сергеевны дочери Гендриковной», тобто земля повернулася у власність сім’ї Гендрикова. Лишається земля у поручика Буракова і ділянка з млином у купця Михайлова.

Але вже в Атласі Катеринославського намісництва за 1787 рік вказані нові господарі цих земель. Воєводівка й інші села, якими раніше володіли  Гендрикови, тепер є власністю «его светл. госп. ген. фельд. и кав. кн. Потемкина». Генерал-фельдмаршалу і кавалеру, князю  Потьомкіну також належить і млин на Боровій (на території сучасного Щедрищево) і ще чимало лісних дач уздовж Сіверського Дінця.

Сергій КАЛЕНЮК,

член Національної спілки краєзнавців України

«Геометрический генеральний план  Азовской губернии части Бахмутской провинции с показанием формально отмежованных дач», 1778 рік. Сучасний Сєверодонецьк розташований на ділянці під номером 17, яка підписана «В вечном назначении порутчику Буракову».