Спецпроект: ТАКЕ БУЛО /записки краєзнавця

Коли від старожилів я дізнався, що на Боровій колись земством був побудований міст, від чого і назва пішла – Земський міст, то одразу виникли питання: хто і як управляв  селами і селищами, які існували тут задовго до появи Сєверодонецька; хто приймав рішення про будівництво доріг, мостів, опікувався освітою і медициною; чому про органи місцевого самоврядування краю – земства – майже нічого не відомо?

ЗЕМСТВА— органи місцевого (земського) самоврядування, створені згідно з земською реформою 1864 р. у більшості губерній Європейської Росії. Земства складалися із земських зібрань виборних гласних та їх виконавчих органів – земських управ. Вибори до земства здійснювалися по куріях (розрядах) відповідно до станової, національної належності, віросповідання чи майнового цензу, що надавало перевагу дворянству. Права недворянських станів на представництво у земстві були обмежені. Діяльність земств контролювалася не лише губернаторами, але й Міністерством внутрішніх справ, які мали право скасовувати земські рішення.        

Земства були губернські і повітові. До 1918 р. наш край належав до Старобільського повіту Харківської губернії. Повіт був найбільшим за територією, і, відповідно, за кількістю волостей та населених пунктів. Але ж і найвіддаленішим від губернського міста, сільськогосподарським, і з недостатньою транспортною інфраструктурою. Тож гласні Старобільського земства були фігурами недостатньо впливовими, щоб змагатися у губернському земстві з дворянами, купцями і землевласниками Харкова і решти 14 міст губернії при відстоюванні інтересів повіту. У представників селянства і права були обмежені.

За Дінцем була вже Катеринославська губернія, а сучасний Сєверодонецьк і оточуючі його поселення належали до Боровеньківської і Боровської волостей. На 1912 рік Боровеньківська волость включала 9 поселень з числом дворів 2592, а Боровська була вдвічі меншою – 5 поселень з 1187 дворами.

3емства займалися питаннями місцевого господарства (розвиток хліборобства, торгівлі, промисловості, утримання й будівництво місцевих шляхів), медицини, частково народної освіти, ветеринарної служби, місцевого зв'язку, страхування, статистики тощо. Земські діячі (переважно з представників ліберальної інтелігенції та дворянства) небайдуже ставилися до своїх обов'язків і зробили помітний внесок у розвиток соціальної сфери. На земських зібраннях питання видачі кредиту населенню практично завжди знаходили підтримку гласних, у тому числі і серед дворян. Так, наприклад, у 1872 р. губернатор Д. М. Кропоткін порушив питання про надання допомоги населенню Куп’янського і Старобільського повітів, що постраждали від неврожаю. За рішенням гласних було відкрито кредит для видачі продовольчих позичок Старобільському повіту у розмірі 50 000 крб., Куп’янському – 13 000 крб. Ці суми надходили аж до 1883 р., а згодом у 1886, 1888, 1889 роках.

Важливим напрямком у господарській діяльності Харківського земства була шляхова справа, яка представляла обов’язкову повинність. Стан шляхів до створення земських установ контролювала повітова поліція. Завідування покладалося на повітові комісії, утворені в 1833 р., і губернські дорожні комісії – у 1849 р. З організацією у1864 р. земських установ, шляхове господарство увійшло до їхньої компетенції. Земські структури отримали право самооподаткування, тобто право накладати на все цивільне населення певні податки, які стали називатися земськими зборами (повинностями) і мали виключно місцевий характер.

Шляхи утримувалися на грошовій і натуральній повинності. У сільськогосподарських повітах, зокрема і Старобільському, переважала натуральна повинність. Причому натуральна повинність відбувалася в будь-який час року, а для робіт селяни використовували власний інструмент, тому грошові капіталовкладення від них не вимагалися. До 1903 р. в Харківській губернії з 11 повітів натуральна повинність зберігалася у п᾽яти. Ці кошти розподілялися для виконання різних дорожніх робіт. Так, наприклад, у 1878 р. у Харківській губернії було побудовано 13 і відремонтовано 32 мости; побудовано 17 льодорізів і 3 берегових укріплення з переправами; збудовано 4 дамби; влаштовано і відремонтовано 7 гатей; прокладено 840 стічних канав та укладено 3 труби. Облаштування і ремонт цих дорожніх споруд обійшлися повітовим земствам в 13 578 крб. На улаштування дорожніх споруд в 1886 р. губернськими зборами асигновано 108 280 крб. 76 коп. Крім того, постановою зборів від 17 грудня 1885 р. асигновано 12 444 крб. на облаштування дорожніх споруд на шляху Старобільськ – Лисичанськ і 2000 крб. на купівлю землі для цього шляху.

Представники різних станів, які входили до складу земських установ, займалися забезпеченням населення засобами пересування та шляхами сполучення. Захищали в земстві інтереси інших соціальних груп і дворяни. На чергових губернських зборах від 30 червня 1878 р. гласний Ізюмського повітового земства дворянин П. Г. Гесс де Кальве порушив питання про тяжке становище повіту через неврожаї. Він зауважив, що сусідні Зміївський, Купянський, Бахмутський і Павлоградський повіти знаходяться у такому ж становищі, тому купити хліб і продукти харчування поблизу не можливо, а перевезення здалеку вимагає великих коштів. Відтак слід розпочати найближчим часом будівництво другої лінії Курсько –Харківсько –Азовської залізниці, причому за участю місцевого населення, оскільки інших видів заробітку в нього немає. Губернська ревізійна комісія рекомендувала губернській управі клопотати перед урядом щодо вирішення цього питання. Клопотання було задоволено частково. Чергові губернські збори від 16 грудня 1878 р. вирішили продовжити будівництво залізниці не пізніше 1880 р., але роботу місцевому населенню в цьому проекті запропонувати не могли.

На черговій сесії губернського земського зібрання1890 р. Старобільський предводитель дворянства А.К.Штенгер подав клопотання про будівництво шосе до залізничної станції Лисичанськ, необхідне для відправки хлібних і лісових вантажів зі Старобільського повіту. У грудні 1891р. було вирішено асигнувати для спорудження Лисичансько – Старобільської залізниці 9 790 крб. 13 коп., і порушити клопотати перед урядом щодо виділення коштів з державного казначейства. Комісія, створена губернською земською управою з цього питання, визнала цей проект нерентабельним і відмовила у влаштуванні шосе, а продовольче питання вирішила шляхом відрахування на ці потреби сум з губернського продовольчого капіталу.

«Питанням життя і смерті» назвав свою вимогу на сесії губернського земського зібрання у 1897 р. гласний Старобільського земства полковник Є. Клевезаль. Він вимагав організації в повіті на Городищенській лісо-культурній станції дослідних полів з сільськогосподарською фермою та розсадником племінної худоби. Клевезаль вказав, що Старобільський повіт, оточений кільцем залізниць, всередині повіту немає залізничних шляхів сполучення, фабрик і заводів, і єдиним заняттям для населення є введення зернового сільського господарства. Старобільське повітове земство вже зверталося з проханням про організацію сільськогосподарської школи, де поряд з викладанням «будуть розроблятися питання про раціональне введення степового господарства». Але уряд відмовив, аргументуючи тим, що може надавати допомогу тільки шляхом субсидування утримання училища, інші витрати має взяти на себе земство.

Надаючи допомогу сільському господарству, губернське земство неодноразово вирішувало питання повітових земств. У 1880 р. справжньою загрозою для сільського господарства губернії стала сарана, яка мало не знищила посіви цукрових буряків, кукурудзи, соняшнику, проса та інших культур. Відтак повітові управи відкрили кредит для покриття збитків і для боротьби зі шкідником. Губернські збори  вирішили клопотати перед урядом про те, щоб повинність з винищування сарани в Харківській губернії була визнана державною, а сума, що виділяється для цієї потреби, була надана усім повітовим земствам. Уряд задовольнив прохання, відпустивши з цією метою 100 000 крб. з розстрочкою на 10 років.

З метою поліпшення селянського сільського господарства Харківське земство створило при губернській управі агрономічну організацію – губернську сільськогосподарську Раду і губернське сільськогосподарське Бюро. У подальшому такі органи були створені при земських повітових управах. У 1906 р. земство створило інститут дільничних агрономів, внаслідок чого в Харківській губернії у 1913 р. працювало 75 агрономів і 19 інструкторів. Агрономічна організація сприяла розвитку кооперативних установ, влаштуванню дослідних полів, проведенню ентомологічних досліджень, організації кустарних промислів, складів сільськогосподарських машин і впровадження знарядь і техніки. Форми діяльності агрономів не раз обговорювалися на сесіях земських зібрань. Так, у 1901 р. сільськогосподарська Рада Старобільського повіту заслухала доповідь земського агронома, який просив влаштувати показові поля і дозволити проводити читання і бесіди на сільськогосподарських сходах. Для розвитку сільського господарства відкривалися склади сільськогосподарських машин. У Харківській губернії діяло 11повітових складів і 52 відділення, капіталовкладення в які становили 10 000 крб. Такі склади сільськогосподарської техніки були попередниками відомих МТС – машино-тракторних станцій часів нерозвинутого соціалізму.

Земства зіграли значну роль у вирішенні місцевих господарчих і культурних питань, серед яких і питання народної освіти. І хоча щодо освіти функції земств були обмежені, однак земства постійно ставили перед урядом освітні питання і досягали успіхів у розвитку шкільної мережі. Наприклад, у селі Боровському перша школа була відкрита у 1881 році на пожертви церковного старости. Невдовзі вона зачинилася, але замість неї у 1886 р. відкрили земську школу. Зимою в школу ходило 40–45 учнів, а до весни їх лишалося 10–15, бо діти займалися селянською роботою. До 1912 р. в селі побудували приміщення земського училища і церковно-приходської школи. Однак, Старобільський повіт на той час лишався серед найгірших повітів губернії по забезпеченню школами. Одна школа приходилася на 36,4 квадратних версти – найгірший показник. А по відношенню тих, хто вчиться, до кількості дітей шкільного віку (51,3 %) гірший показник був лише у двох повітах.

Таким чином, господарська діяльність земства, спрямована на будівництво і влаштування шляхів сполучення, створення кредитної кооперації, відкриття сільськогосподарських шкіл, училищ, складів, привертала увагу земських діячів-дворян. Вони розглядали й вирішували численні питання, як у розпорядчих, так і у виконавчих органах земства, і надавали значну допомогу населенню. Земства встигли створити міцну систему закладів культурного і господарчого благоустрою краю.

Сергій КАЛЕНЮК,

член Національної спілки краєзнавців України