Спецпроект: ТАКЕ БУЛО /записки краєзнавця     

Свято-Миколаївський храм селища Борівського має всі підстави відзначити 9 березня 2014 року своє 320-річчя. Власне, не сама будівля нинішнього храму, бо вона за цей час зазнала чималих змін. А от релігійна община з власним приміщенням для богослужінь у Борівському існує від 27 лютого (за тогочасним стилем) 1694 року. Саме у той день Патріарх Московський Адріан передав антимінс у щойно побудовану церкву в Борівському городку.

Це була перша церква на території сучасного Донбасу від Сіверського Дінця і до Азовського моря. До того часу церкви уже існували у сотенних слободах на території Острогозького та Ізюмського слобідських полків, при Святогорському монастирі, були тимчасові походні церкви та каплички у запорозьких та донських козаків.

Загалом донське козацтво церковним будівництвом не дуже переймалося. 1650 року у своїй столиці вони побудували Черкаський собор, який згорів у 1687 році. Та було ще трохи каплиць у станицях. У 1670 році було освячено ще одну церкву в Межигірській пустині поблизу Усть-Медведицької станиці. Та й, живучи поруч з кочівниками, які вважали ці території своїми, будувати церкви чи якісь інші величні споруди не доводилось. Гнані з підмосковних земель розкольницькі священики обходилися без церков, як піп-старовір Феодосій, що проповідував на р. Жеребець, потім перейшов до Борівського, далі – до Айдарської станиці. Але ж такі безконтрольні «пришлые попы»,як писалося у доносах, «за великих государей и за свого патриарха Бога не молят… и многих старих казаков перекрещивают».

Коли молодий цар Петро І задумав йти на Азов, то мав задобрити донців і посилити тут свій вплив. З розкольниками почали боротися не лише зброєю. Крім деякого послаблення розкольникам, почали за державні кошти будувати церкви, куди патріарх особисто направляв священників, а «бродячих попів» заборонялось приймати. З 1994по 1700 рік у дев᾽яти донських городках за царські гроші було побудовано церкви. Борівське було першим, де побудували церкву, і куди 27 лютого 1694 р. було передано антимінс. Слово «антимінс» грецького походження, яке означає, «те, що замість престолу». Антимінс являє собою освячений і підписаний єпископом льняний прямокутний плат з особливими зображеннями покладання Христа до гробу. Він має невелику зашиту кишеню, куди вкладені частинки святих мощів. Без антимінса не може здійснюватися літургія. Але в той час цією територією опікувався особисто патріарх, бо вона не входила ще в жодну з єпархій. Тож антимінс у Боровському городку був підписаний особисто патріархом, а за гроші царя Петра І було побудовано  церкву, придбано ікони і все необхідне.

Однак відкриття церков з підконтрольними священиками не дуже допомогло царю, бо у 1707 році борівчани підтримали повстання під керівництвом Кіндрата Булавіна, на стороні якого були розкольники Дону і його приток. За це городок було спалено, повстанців страчено і заслано в Азов на будівництво фортець. Петро І заборонив селитися донським козакам на захід від Луганського городка. Станиця Луганська лишилася у складі донського козацтва, бо не підтримала повстанців. Так скінчився недовгий період з 1675 по 1708 рік приналежності борівчан до донського козацтва.

А от перша церква тоді, мабуть, збереглася, не згоріла у вогні Булавінського повстання. Філарет писав, що коли жителі Борівського перемістилися подалі від Дінця, то і церкву перенесли, але вона була малою, тісною, тому через деякий час продали в слободу Петропавлівку Слов’яносербського повіту, а собі побудували більший храм, який освятили у 1795 році ім’ям Святителя Миколая.

Відомо, що у 1776 році, коли церкву переводили зі складу Воронезької до Слов᾽янської та Херсонської єпархії, при ній знаходилось 164 приходських двора. Священиками при ній тоді служили Кирило Литовченко і Іван Петров – уживалися українець з росіянином. Цікаво, що чимало українських священників служили і в навколишніх церквах: у Муратовій – Марко Коробчевський, у Староайдарській – Стефан Воскобойников, у Кремінній – Іван Коталевський і Василь Комаревський, у Сухоревській – Кузьма Вишневецький.

У 1873 році прихожани побудували нову кам’яну церкву за проектом архітектора Ф. І. Данилова. Час не зберіг верхні надбудови: дзвіницю висотою 38 метрів і барабан з куполом над власне храмом було розібрано у 1935 році. Недавно побудували дзвіницю при вході в храм, але ж будівля лишається приземленою. І своє 320-річчя перша церква Донбасу зустрічає не в кращому стані. 

Такою бачив Миколаївську церкву у слободі Боровській її архітектор Ф. Данилов. Рисунок із книги «Православные храмы Харьковской губернии 1681–1917»

Сергій КАЛЕНЮК,

член Національної спілки краєзнавців України