Спецпроект: ТАКЕ БУЛО/записки краєзнавця

Найдавніша карта із зображенням Борівського, яка відома мені, називається «Географічний кресленик території півдня Московської держави». Вважається, що вона виготовлена у 1685 році. Тоді ще не була обов᾽язковою орієнтація на північ. І тому Крим на ній зображено зверху, а Москва – знизу. На правому березі Сіверського Дінця не позначено ні поселень, ні доріг, лише напис – «Степь крымская».  Зрозуміло, що у той час ця територія ще не належала Московській державі. Але деякі городки донських козаків уже позначені уздовж Дінця, зокрема і Боровський. Карта стара, написи дрібні, читаються погано. Лисичанський краєзнавець М. Ломако все ж прочитав їх і продублював більшим шрифтом. Значить, у 1685 році Борівське уже існувало. А коли ж виник Боровський городок?

Різні джерела, посилаючись на  «Историко-статистическое описание Харьковской епархии» дослідника історії Слобідської України архієпископа Філарета (Гумілевського), називають  дату заснування селища Борівського – 1642 рік. Але ж Філарет написав, що перша згадка про Боровський городок, яка йому відома, стосувалася 1691 року, однак він припустив, що заснований городок був раніше, «вероятно…около 1642 года». Це було лише припущення.

Дійсно, згадки про перші юрти на Дінці – Гундоровський, Айдарський, Краснянський зустрічаються від середини XVIIст. Але ж не городки, а юрти, що були у той час територією, якою володіла і яку контролювала певна група людей. Подібних ватаг у «полі» було чимало і раніше. Так у 1546 році путивльський воєвода Троєкуров повідомляв у Москву: «...казаков и черкасцев и киян на поле много». А ватаги Мишка Черкашенина, що мала навіть свій флот на Дінці, досягала двох тисяч душ. Відомо, що у 1550 році вони добралися до Чорного моря і там напали на татар. Таких козаків називали «воровськими»,  тобто ослушні – у значенні неслухняний, той, хто чинить не по закону.

Постійних поселень такі об’єднання не мали, бо татари їх руйнували. У середині XVIIст. на Дону нараховувався 31 городок, у 1672 році – 52, а в 1699 – 84. У той час було відомо про 8 поселень на Хопру, 17 по Медведиці, 3 на Дінці і 1 на Жеребці.

Луганські історики, посилаючись на документи, вважають, що Боровський городок заснований у 1672-1675 роках. Розбіжності виникають від незнання точної дати складання дяками документів.

Саме у 70–80-і роки різко зріс наплив біглих на Дон та його притоки. Це були розкольники, які  утікали з Московської держави після того, як собор 1667 року ухвалив: «еретики и раскольники, не токмо церковным наказаниемимуть наказываться, но и царским сиречь градским законом и казнением». Розкольники, або ж старообрядці чи старовіри не підтримали церковних реформ патріарха Нікона, за що зазнали гонінь. За те, що вони ховались від «градского закона», їх називали «ворами».

Розкольники відіграли значну роль у повстаннях Разіна, Булавіна та в інших. Якщо Боровський городок виник після Разіна, а період історії цього селища, який пов’язаний з донським козацтвом, скінчився поразкою повстання Булавіна, то варто пошукати дату заснування в історії розкольництва на Дону. І дійсно. У книзі В. Г. Дружиніна «Раскол на Дону в конце XVII века», яка була видана в С.-Петербурзі у 1889 році, на сторінці 5 читаємо: «Благодаря указанному приливунаселения, увеличилось и число городов. В рассматриваемое нами время не так просто было основывать городки как прежде, если казаки хотели признания своего городка казачьим, а не воровским. Приходилось обращаться в круг с просьбой, чтобы им великие государи пожаловали, велели им занять такой-то юрт. Тогда круг «по войсковому приговору» приказывал просителям «в юрту поселиться и станицу собрать, сколько им угодно, чтобы прокормиться» При этом давалась войсковая грамота». І в примітціз посиланням на «Дела донские» (зв. Х, 1675 р. № 14) сказано, що така грамота Боровському городку була надана у 1675 році.

Історія поступово відкриває свої таємниці. І тепер ми знаємо, що датою заснування Борівського як поселення слід вважати 1675 рік, коли було видано військову грамоту донського козацтва з дозволом «в юрту поселиться и станицу собрать».

Сергій КАЛЕНЮК,

член Національної спілки краєзнавців України