Спецпроект: ТАКЕ БУЛО/ записки краєзнавця

Кальміуська сакма – татарська дорога з Криму в Московщину, яка проходила нашими місцями у XVI–XVIII століттях, ніяк не могла оминути Сіверський Донець. Для тогочасних подорожніх річка була незручністю, але не перешкодою. Перешкодою був правий крутий берег Дінця. Доводилось шукати зручні для підйому місця, так звані перевози. Одним з таких місць був Боровський перевіз, яким можна було, як сказано в давніх книгах, «Донец перевестися ниже Боровой, версты с 2». Саме тут був «Рубежный буерак», яким вершники піднімалися вгору чи опускалися до річки. 

Російські геодезисти, які описували ліси по Дінцю у 1728 році, в описі території Боровського називали цей яр «Рубежным боераком», а в описі Краснянського городка – «Рубежным суходолом». По суті – це одне й те ж. Байрак – це яр, порослий лісом, чагарником. Але по яру може протікати річечка, то це буде мокрий байрак, а якщо у ньому нема джерела води, то – суходол.

На карті 1749 року на Рубіжному байраку значиться слобода Пущуровка. Можливо, назва походить від російського «пускай, пусть». У словнику Даля серед похідних від «пусть»: «пущай, нареч. не замай, не мешай; Пускать или пущать, пустить, пускивать кого, что куда, дать свободу идти, не держать, дать вольный ход, дозволять, разрешать вход, выход, уход, отъезд; не запинать, не удерживать, способствовать вступлению». Тож логічно, що Пущуровка– слобода, яка розташована на «впуску» в яр, яким сходили до переправи: пущай – нехай ідуть.

Від догадок повернемось до реалій більш відомих нам пізніших часів. У 1754 році правий берег почали заселяти слов’яносерби – гусарські полки Депрерадовича і Шевича, які організовувалися із православних вихідців з територій, підконтрольних Австрії. Пущуровка лишалася на картах Слов᾽яносербії, а от яр отримав назву Синецький брід. Під час ліквідації Слов᾽яносербії гусарам надавали «дачі» – земельні наділи, розміри яких залежали від чину. Досить велика територія навколо Рубіжного байраку дісталася полковнику Рашковичу.  Накарті 1784 року замість Пущуровки під номером дачі 45 вказана «деревня Рубежная полковника Рашковича».Зрозуміло, що назва походить від Рубіжного яру, навколо якого розташувалося село. На кінець століття село дісталося у спадок дочці Анні, яка вийшла заміж за майора Шахова.

В 60-х роках ХІХ ст. навколо Рубіжного яру на землях поміщиків і селян розпочали розробляти вугілля і володіння почало ділитися. Окрім Шахових землями володіли Веселінови, Раєвські, Богдановичі, орендаторами були і Кутузови. Відповідно і село розділилося на три: Рубіжне № 1, Рубіжне № 2 і Рубіжне № 3. Господарі намагалися дати своїм володінням нові назви. Ту частину, якою володів Шахов, почали називати Шаховкою, другу – Богданівкою.

Поміщик Петро Богданович віддав свою дочку Марію за офіцера Олександра Насвітевича і на землі Богданівки поблизу гирла Рубіжного яру побудував своєму зятю чудовий дім. Зараз на тому місці знаходиться Лисичанська школа № 5. Насвітевич дослужився до генерала, служив при царському дворі в Петербурзі, і мріяв про сполучення Лисичанська з Харковом. Він безплатно виділив землю під будівництво залізниці, ще й вклав чимало грошей у її будівництво.

Залізниця з Лисичанська на Куп’янськ (117 верст і 10 сажнів) будувалася в 1894-95 роках руками жителів сусідніх з дорогою сіл і уведена в експлуатацію 17 грудня 1895 року. Ділянку до Кремінної будували селяни села Рубіжна. Під час будівництва вони відкрили великий піщаний кар’єр, за яким закріпилася назва Рубіжанський. А коли треба було назвати роз’їзд неподалік кар’єру, то і його назвали Рубіжним. Потім побудували другу колію, роз’їзд розширили і організували там вантажний пункт піску. Так роз’їзд Рубіжний у 1904 році став залізничною станцією Рубіжна.

Коли ж у 1914 році спалахнула війна, яка перекрила шлях імпорту з Німеччини в Росію барвників, без яких не обійтися текстильникам, у Москві заснували акціонерне товариство «Русско-краска», яке вирішило будувати завод поблизу станції Рубіжна, бо в Донбасі відходи від коксування вугілля збувалися за безцінь. Тут були сировина, паливо, вода і дешеві будівельні матеріали: пісок, крейда, вапно. Тож 17 липня 1915 року за півкілометра від залізничної станції Рубіжна розпочалося будівництво заводу «Русско-краска» і селища для працівників.

Рубіжани вважають роком заснування свого міста 1895 рік. Це дата уведення в експлуатацію залізничної гілки Лисичанськ – Куп᾽янськ. На мій погляд, ранувато, бо жодного поселення на місці сучасного міста Рубіжне тоді ще не існувало. Але з цього року назва Рубіжна, перейшовши на лівий берег Сіверського Дінця, почала переміщатися на північ від Рубіжного яру і села Рубіжна.

У 1924 році село Рубіжна стало робочим селищем Пролетарськом, отримавши назву від склозаводу «Пролетарій». Селище стало містом Пролетарськом, але в 1965 році воно об᾽єдналося з містом Лисичанськ.

А Рубіжним яр сьогодні ніхто не називає, індустріалізація краю спотворила його і зробила непізнаним. Якщо раніше його не оминав всякий, хто долав тут Донець на Кальміуській сакмі, а пізніше в селі Рубіжна по дорозі із Бахмута у Сватове (і далі на Воронеж) користувався поромом, і піднімався чи опускався до річки крутим правим берегом по яру, то вже в ХІХ ст. все змінилося. Рудники, в яких добували вугілля, спотворили яр, змусили перенести дорогу на кілька сотень метрів униз по Дінцю.

Сьогодні спотворений Рубіжний яр заховався за територією склозаводу «Пролетарій», передавши свою давню назву місту Рубіжне. І лише вулиця Рубіжна, що проходить паралельно яру, нагадує про давню історію Рубіжного буєраку, який так багато бачив на своєму віку.

Сергій КАЛЕНЮК,

член Національної спілки краєзнавців України

На фото: Нагорі - План генерального межування 1830 року.

Сучасний Лисичанськ розташувався навколо  правобережних балок Дінця від Рубіжної до Верхнього. Дороги підходили до балки Рубіжної і по ній спускалися до переправи через Дінець.

Внизу - Карта 1870 р

Ні військово-топографічній карті 1870 року видно, як промислова розробка яру змусила відвести дорогу від яру: до річки вона підходить в одному місці, а після порому відходить від берега зі змішенням у кілька сотень метрів.