Спецпроект: ТАКЕ БУЛО /записки краєзнавця

Хутірець Бакаї на лівому березі Борової заснував, очевидно, старобільський купець Кожухов, організувавши тут бондарне виробництво. Про Кожухова лишилася добра пам’ять, він турбувався про своїх робітників, давав ліс у розстрочку, продавав коней і худобу за помірну ціну, надавав луки для покосів і заготівлі сіна. На свята привозив сюди своїм працівникам випити і закусити.

Купець Кожухов помер бездітним і господарство у Бакаях заповів вірному помічникові, управителю Бакайського господарства Бєловєсову. Лисичанські старожили згадували, що у Бакаях іноді з’являлися дві молоді гарні дівчини, які приїздили з Харкова, і в красивих сукнях каталися бричкою. Мабуть це були дочки Бєловєсова.

Саме Бєловєсов перед Першою світовою війною почав розпродавати землі тим, хто її орендував. Це були жителі Борівського. Ось тоді виник хутір Синецький, появились окремі господарства біля озер, де згодом виникло село Новосиротине.

Після революції Бакаївське лісопромислове господарство було перетворено на Бакаївське лісництво, яке входило до Свердловського лісгоспу. У 1929 році на його базі утворено Сєверо-Донецьке лісомисливське господарство, куди увійшло 5 лісництв. Рубіжанське лісництво розташувалося в Бакаях, як згадують старожили, у панському будинку. Мабуть, це був будинок Бєловєсова.

У 30-х роках поруч розпочалося будівництво Лисичанського азотно-тукового заводу, майбутнього «Сєвєродонецького об’єднання Азот». Для його потреб було організовано бондарний цех, де крім діжок виробляли також драбини, носилки, колеса до возів та інший реманент, що використовувався на будівництві. А під час війни у Бакаях і вздовж Борової виготовляли шахтні стійки, які пішли на укріплення траншей і бліндажів.

Три сім’ї лісничих жили у панському будинку, де була і контора лісництва. У ньому навіть був агітпункт і відбувалися голосування «за блок комуністів і безпартійних». Як не дивно, не дивлячись на те, що тут по Дінцю неодноразово прокочувався фронт, а з березня по вересень 1943 р. проходила лінія фронту, панський будинок у Бакаях війну пережив. Але у 1947 р. він згорів від звичайної необережності. І лісничі нашвидкоруч побудували новий будинок на три сім᾽ї,  добре, що з деревом проблем не було.

У голодний 1947 р. в Бакаях було організовано пекарню, де пекли хліб для співробітників лісництва, серед яких були і новосиротяни, адже їх селище від лісництва відділяв лише яр. Додатковий приробіток давав збір кори бересклету. Це діалектна назва кущової рослини – бруслини, яка мала промислове значення: з неї добували гутаперчу – пластичну органічну технічну речовину, яка використовувалася в медицині та в електротехніці. А з деревини бруслини виробляли шевські дерев’яні гвіздки. Очевидно, що кору збирали дуже ретельно, бо сьогодні в навколишніх лісах цієї рослини майже не лишилося.

Коли 26 жовтня 1938 року вийшов Указ Президії Верховної Ради УРСР про утворення у селищі Лисхімбуд селищної ради, то до складу Лисхімбуду було включено хутори Павлоградський і Бакаї, селище Лісна Дача, лісні сторожки Агафонова і Горобцьова. Селище Лисхімбуд виросло і стало містом Сєверодонецьк з велетнем української хімії при ньому. Розвиваючись, цей велетень не тільки змінив русло Борової, позасипав відгалуження річки і яри, розігнав журавлів, і не лише знищив лісництво у Бакаях, але й саму пам’ять про Бакаї.

За офіційними даними на 1 січня 1968 року Бакаї були «виключені з облікових даних у зв’язку з переселенням жителів».

Сергій КАЛЕНЮК,

член Національної спілки краєзнавців України

Фото:

Зверху - Відновлений на місці згорілого у 1947 році будинок лісників. Сьогодні тут територія «Азоту», поблизу ізотермічного сховища аміаку.

Снизу - Будинок лісників у Бакаях. 1950-ті роки.