Продовження. Початок дивіться тут

Перша згадка про Боровський городок зустрічається у Відписці від 1675 року донського військового отамана Корнілія Яковлєва до Посольського приказу про отримання грамоти царя Олексія Михайловича козакам щодо отамана Боровського городка Кіндрата Чортояра, який зі своїми козаками на Сіверському Дінці «ворует и грабит всяких чинов людей». Судячи з прізвища, цей отаман Чортояр був з українських «черкас», що вказує на те, що подібні воровські ватаги об’єднували вихідців з різних земель.

До речі, за отаманства Яковлєва вперше донськими козаками була прийнята присяга на вірність Московському царю у 1671 році, і повторена у 1676 році.

Такі воровські козаки, які нападали на Кальміуській сакмі на «всяких чинов людей», дуже дошкуляли царю, бо за подібні напади на татарських людей треба було відписуватись і виправдовуватись перед Кримським ханом. Як і ханові перед царем за напади своїх підданих. Адже обидві сторони давали зобов’язання не нападати одне на одного. Із-за подібних конфліктів розпочинались війни між обома сторонами, і не завжди вчасно.

І що вчинив військовий отаман Корнілій Яковлєв з воровськими козаками, що промишляли на Дінці? Очевидно, відписав царю, що не має впливу на подібних воровських козаків, які йому не підкоряються, і просив дозволу прийняти їх до свого війська. Бо з другої половини 70-х років почали появлятись на Дінці і його притоках городки донських козаків. Про те, як відбувалась ця процедура у той час, читаємо у книзі В. Г. Дружиніна «Раскол на Дону в конце XVII века», яка видана в С.-Петербурзі у 1889 році: «В рассматриваемое нами время не так просто было основывать городки как прежде, если казаки хотели признания своего городка казачьим, а не воровским. Приходилось обращаться в круг с просьбой, чтобы им великие государи пожаловали, велели им занять такой-то юрт. Тогда круг «по войсковому приговору» приказывал просителям «в юрту поселиться и станицу собрать, сколько им угодно, чтобы прокормиться» При этом давалась войсковая грамота». І в примітціз посиланням на «Дела донские» (св. Х, 1675 г. № 14) сказано, що така грамота Боровському городку була надана у 1675 році.

Ось цей 1675 рік, коли було отримано військову грамоту з дозволом «в юрту поселиться» і утворити станицю, можна вважати за дату заснування Борівського.

Чому «не так просто» у цей час було заснувати козачий городок? Бо територія, підконтрольна донському війську, небезпечно розширилася, як і кількість козаків зросла до загрозливих розмірів. Прикордоння Московської держави почало безлюдніти. Але Московські царі, які постійно розширювали територію на південь, були зацікавлені в укріпленні свого впливу на Сіверському Дінці. І в той час, коли донські козаки почали присягати царю у вірності, цар дозволив засновувати станиці на Дінці.

Де жили перші борівчани? На деяких давніх картах, зокрема і на цій, з якої ми почали мову, Борівське показано на правому березі Борової, але у більшості випадків – на лівому. Можливо, винуваті помилки картографів. А, можливо, це від того, що у той «воровський» період козаки не сиділи на місці, а переміщалися. Якщо сакма перетинала Донець за дві версти від лівого берега Борової, то ховатись у прибережному лісі правого берега було зручно. І річка Борова, маючи у той час додаткові «рукава» і прорани, захищала від татарської погоні. От тільки втікати від погоні не зручно, бо течія Дінця винесе до Борівського перевозу, де знаходиться противник. А проти течії плисти важко і швидкість не та.

Перші поселенці у наших місцях будували житла в низинах, в очеретяних заростях, на островах, тобто в місцях незручних для життя, але де є можливість легко сховатись і втекти через єрик або річкою на човні. Можливо тому довелося незабаром переселитися на лівий берег Борової – хоч і далі від перевозу, та у випадку виявлення, було зручно втікати за течією.

Під час набігів жителі городка відсиджувалися за водними перепонами або ховалися в очеретах, лишаючи будинки на пограбування. Тому і житла будували простесенькі, щоб не шкода було лишити. Козаки казали: «Не строй светлицы на границе». І будівлі зводили на палях або високих підклітях, які виручали під час паводків. Ніяких міцних будинків, мурів, фортечних стін і обвалувань перші поселенці не зводили, бо поселення були тимчасовими. «Швидше ворог втомиться спалювати наші будинки, ніж ми відбудовувати» – тільки так можна було вижити в умовах прикордоння.

А перший Борівський городок був побудований на березі Дінця ближче до гирла річки Верхньої Біленької, десь напроти майбутньої Третьої Роти. Можливо сьогодні це місце знаходиться під шламонакопичувачем содового заводу – так званим Білим морем. Там була побудована і перша церква Борівського. Треба сказати, що це була одна з перших церков Війська Донського. Пізніше, коли жити тут стало спокійніше, борівчани переселились до озера Туба, туди, де живуть і сьогодні. У випадку небезпеки лишалася можливість Тубою доплисти до Дінця і втекти від небезпеки.

Про розкольників на Дінці

Коротко про розкольників і їх роль в історії Борівського. Хоч ця маловивчена тема потребує окремої розповіді. Розкольники відіграли значну роль у повстаннях Разіна і Булавіна, бо становили значну силу серед донського козацтва. Борівський городок виник після Разіна, коли влада змушена була посилити контроль над донським козацтвом і взяти на службу козаків Сіверського Дінця, дозволивши їм тут жити.

Борівчани підтримали Булавинський бунт у 1707 році. Після придушення повстання, городки західніше станиці Луганської було спалено і козакам назавжди було заборонено тут селитись. Адже у цей час, після взяття Азова Петром І, кордон уже перейшов Донець, і тримати у себе в тилу ненадійну силу було недоцільно і небезпечно.

Отже, борівчани перебували у стані донських козаків з 1675 по 1709 рік.

Ці роки були роками найбільшого гоніння на розкольників, від чого вони утікали подалі від Москви, зокрема і на Дон та його притоки, де утвердили стару віру, а в 1688 році підняли розкольничий бунт на Дону. Направлений з Москви на Дон із царськими грамотами піддячий Петро Ахметов після повернення доповідав у Посольському приказі, що «в Донецком Боровском городке извещал ему, Петру, черный поп Памва, который живет близко того городка Боровского, что де на речке Жеребце, от Маяков в 20 верстах пришлый поп Феодосий со учениками своими в службе своей... за великих государей и своего патриарха Бога не молят... и многих старых казаков перекрещивают».

Загалом донське козацтво церковним будівництвом не дуже переймалося. 1650 року у своїй столиці вони побудували Черкаський собор, який згорів у 1687 році. Та було ще трохи каплиць. У 1670 році освячено ще одну церкву в Межигірській пустині поблизу Усть-Медведицької станиці. Коли молодий цар Петро І задумав йти на Азов, то мав задобрити донців і посилити тут свій вплив. З розкольниками почали боротися не лише зброєю. Крім деякого послаблення розкольникам, почали за державні кошти будувати церкви, куди патріарх особисто направляв священників, а «бродячих попів» заборонялось приймати. Борівське було серед перших, де побудували церкву.

У згадуваній вже книзі «Раскол на Дону в конце XVII века»є ще одна дата з історії Борівського. З посиланням на книгу патріаршого Казенного приказу № 138 серед інших позначено антимінси, видані Донським козакам для побудованих церков. І серед перших – в Борівський городок 27 лютого 1694 р, в Луганський – 9 березня 1695 р. Від цієї дати почала діяти Борівська церква. До 1700 року в городках було побудовано 9 нових церков.

Але це не дуже допомогло царю, бо у 1707 році борівчани підтримали повстання під керівництвом Кіндрата Булавіна, на стороні якого були усі розкольники Дону і його приток. За що городок було спалено, повстанців страчено і заслано в Азов на будівництво фортець. Петро І заборонив селитися донським козакам на захід від Луганського городка. Станиця Луганська лишилася у складі донського козацтва, бо не підтримала повстанців. Так скінчився недовгий період з 1675 по 1709 рік приналежності борівчан до донського козацтва.

А от перша церква, мабуть, збереглася, не згоріла у вогні Булавінського повстання. Філарет писав, що коли жителі Борівського перемістилися подалі від Дінця, то і церкву перенесли, але вона була малою, тісною, тому продали в слободу Петропавлівку Словяносербського повіту, а собі побудували більший храм, який освятили у 1795 році ім’ям Святителя Миколая.

Сергій КАЛЕНЮК, із книги «Сліди на сакмі»

Закінчення