Освіта в Україні завжди посідала особливе місце. Історичні джерела, наприклад, свідчать про те, що у часи гетьманщини освітній рівень українського населення не поступався західноєвропейському. Причому початкову освіту у церковно-приходських школах, крім хлопчиків, здобували також дівчатка. Ставши дорослими, вони у свою чергу прищеплювали любов до наук вже своїм дітям. Потяг до освіченості, різних видів мистецтв і духовності упродовж сімнадцятого та вісімнадцятого століть був достойний подиву.

Навіть у ХХ столітті в Україні не могло ще існувати своєї національної моделі середньої та вищої освіти. Натомість їй була силоміць нав’язана радянська школа, головні засади якої зберігаються і понині. Чомусь вважалося, що радянська освіта найкраща. Оспорювали цю тезу хіба поодинокі педагоги, та й то переважно з української діаспори. Однак поколивати загальний консервативний погляд вітчизняних вчителів на це питання зовсім не просто, тому говорити про якусь революцію в українській освіті було передчасно.

До “плюсів” старої радянської школи  відносилось, наприклад, те, що вона давала великий обсяг знань, який здобувався учнями за роки навчання. Навіть зараз про українських дітей, що вчаться за кордоном, можна почути, мовляв, вони успішніші, ніж їхні ровесники. Про це свідчить також і участь українських учнів у різних міжнародних олімпіадах.

Окрім цього, радянська школа відзначалася високим ступенем дисципліни та організованості, виховувала почуття колективізму.  Вона вирівнювала всіх дітей за соціальним статусом, бо власне школи також були всюди однаковими.
З іншого боку, якщо говорити про обсяг отримуваних знань, то як у радянські часи, так і зараз український школяр був і залишається перевантаженим навчальними програмами, обсягом матеріалу, який необхідно засвоїти.

Якщо й далі називати “мінуси”, то слід звернути увагу на те,  що в українській школі поки що не вчать використовувати одержані знання на практиці.

Наступний “мінус” – авторитарність вітчизняної школи. В ній завжди абсолютизувався колектив і нівелювався конкретний учень. Вчитель був зорієнтований на середньостатистичну дитину, а не на своєрідність, особливість кожної особистості. Останнім часом відбувалося механічне накопичення матеріалів, які включалися до навчальних програм. Не завжди відбувалося відокремлення базових знань від суто інформаційних. Тому й виникла необхідність провести модернізацію середньої школи, і ця реформа вже розпочалася.     

Її суть зводиться до того, що педагоги повинні навчити дітей вчитися . По-друге, учні мають вміти використовувати одержані знання. Звісно, проведення модернізації шкільної освіти потребує відповідних програм, підручників, а ще – відповідної підготовки вчителів, адже своєрідність середньої освіти така, що неможливо нічого суттєво змінити, поки вчитель у своєму спілкуванні з учнями не реалізує ці зміни.

Другий напрямок модернізації – це, безумовно, зміни в самому механізмі навчання – “Як вчити?” Модель “активний суб’єкт – вчитель, а учень – пасивний об’єкт” вже застаріла. В майбутньому повинна відбутися заміна цих відносин на суб’єктивно-суб’єктні. Тому що демократичне суспільство і ринкова економіка потребує самодостатніх особистостей, які орієнтуються в житті не згідно із якимись сліпими наслідуваннями, а на основі свідомого розгляду процесів чи іншої дії. В Україні часто спостерігається така ситуація: у школі дитина вчилася на “відмінно”, а в житті “не відбулася”. І навпаки, в школі людина була посереднім учнем, а в житті досягла високих результатів. У чому справа? В першому випадку хороша слухняна дитина намагалася виконувати все, що казали батьки і вчителі, за це її хвалили. Але вона була пасивним об’єктом. В другому випадку учень нехай отримав на 20 відсотків менше знань, але він–особистість, і коли один після школи, зіткнувшись з дорослим життям, став пригніченим, то другий зумів наздогнати те, чого не знав, і тому досяг успіхів.                         

Третій напрямок реформ стосується питання “На чому вчити?”. Справа в тому, що комп’ютерна техніка,  – це значною мірою еволюція в освітній діяльності. Є чотири значення комп’ютера в навчальному процесі.       

Перше. Комп’ютер –шлях до комп’ютерної грамотності. Сьогодні зрозуміло, що без цього вже важче знайти роботу і бути конкурентоспроможним, встигати за темпом життя.

Друге. Зараз у зарубіжних школах за допомогою комп’ютера вивчають будь-які предмети. Електронно-обчислювальна машина у даному випадку виступає матеріальним носієм індивідуалізації навчання.

Третє. Комп’ютер, підключений до Інтернету, дає можливість черпати знання всього світу. В умовах глобалізації це значно підвищує шанси і конкурентоспроможність дитини.

Четверте. Інтернет відкриває новий тип навчального процесу – дистанційність освіти.

Освіта є стратегічним ресурсом поліпшення добробуту людей, забезпечення національних інтересів, зміцнення авторитету і конкурентоспроможності держави на міжнародній арені. Водночас стан справ у галузі освіти, темпи та глибина перетворень не повною мірою задовольняють потреби особистості, суспільства і держави.

Ольга Осипенко