Напередодні дня Перемоги щороку згадую свого дідуся Олександра Омеляновича Шевченка (рік нар. 1909). Ходжу вулицями, чи відпочиваю біля річки Сіверський Донець, думаю про те, що десь тут він воював і, можливо, саме на цьому місці земля полита його кров’ю.  У 1931 році мій дідусь пішов на строкову службу до лав армії. Він був на Амурі на Далекому Сході, коли Японія порушила кордони. Три роки не бачила мати свого сина, а коли повернувся, створив сім’ю, то недовго втішалася родинним спокоєм. 1939 рік – дідуся знову мобілізували в лави Червоної армії і він попав  у Польщу, 1940 рік – на фінську, потім була Румунія. Прийшов додому, а матір вже поховали, не довелося навіть провести в останню путь. Побув дідусь зі своєю родиною лише два місяці – знову надягнув шинель у 1941 році. 

Коли йшли бої під Лисичанськом (зовсім поруч з моїм Сєвєродонецьком) біля річки Сіверський Донець (де я часто буваю), їх десантом висадили для допомоги військам, що попали в оточення. Дідусь ніколи не стрибав з парашутом, але про те їх не питали, просто випхали в спину з літака, беззбройних, на окуповану німцями територію. Ворогові було забавкою розстрілювати парашутистів. Проте, дідусь зі своїм другом  залишилися живі, вони сховалися у лісі, але німці з вівчарками їх знайшли. Напевно, дідусь народився в сорочці. Коли повели їх до яру на розстріл, вони домовилися з другом впасти за мить до пострілів. Їм вдалося якимось чином скотитися вниз до автоматної черги. Напевно, у них був сильний Янгол-охоронець, бо німці дали чергу по ним вниз, але кулі лише поранили. До ночі вони лежали серед трупів, а потім вибралися з оточення.

Доля зіграла з дідусем злий жарт, бо він вдруге попав у нашу місцевість у 1943 році, коли звільняли від окупантів тоді ще селище Лісхімстрой, нині мій Сєвєродонецьк. І знову він був поранений десь тут і лікувався у госпіталі м. Лисичанськ. Випадковість, чи закономірність – не знаю, але я зараз живу на проспекті Гвардійському, який названий в честь визволителів.

Дідусь пройшов рядовим піхотинцем багато земель, майже десять років захищаючи та відстоюючи нашу свободу. Він був на передовій у боях під Сталінградом, два рази попадав в полон і два рази втікав і наздоганяв свою частину, двічі був поранений і один раз контужений, перемогу зустрів на Ельбі, мав Орден Великої Вітчизняної війни 2 ступеня та вісім медалей. Неймовірно те, що його берегла якась сила. Зараз я думаю так: якщо доля розпорядилася залишити його живим, то так потрібно. Можливо, вищі сили не хотіли лишати малолітніх дітей без батька? Чи для того, щоб він був поруч зі мною з двох місяців від мого народження? Для того, щоб передати мені своє почуття оптимізму та гумору? Чи на прикладі свого життя показати неймовірну працездатність, бо він до останніх днів ні хвилинки не сидів, склавши руки, весь час щось робив по господарству. Навіть хворіти собі не дозволяв: з’їсть жменю пігулок, полежить найбільше п'ятнадцять хвилин, і підхоплюється: «Та що ж я лежу?! Треба йти щось зробити». Він неохоче пішов до лікарні і помер там, розказуючи в палаті анекдот часів війни.

Дідусь часто розповідав про своїх бойових побратимів. Іноді я думаю, що десь живуть онуки та правнуки його бойових друзів. Можливо, хтось із них в цей час брязкає зброєю в Криму, на кордоні чи вже й на тій землі, яка орошена кров’ю дідуся та його товаришів. Від цього боляче. Не за те він воював, не за таких нащадків проливав кров і роками не бачив своїх дітей. Але є і втішні думки. Дідусь звільняв наші землі від окупантів, щоб народилася я, щоб у мене народився син напередодні Дня Перемоги – 8 травня. З Днем Народження, сину! Спасибі тобі, мій дідусю за вільну землю, якою я ходжу, за сонце, за небо і навіть за кущ бузку під вікном!

У своїх творах я іноді описую епізоди з життя мого дідуся. Це мій маленький вклад до його шани, це –  пам'ять і моя вдячність.

        УРИВОК З РОМАНУ «НЕ ВУРДАЛАКИ».

Мені було п’ять років, коли почалася Велика Вітчизняна війна. Дитяча пам’ять не зберегла всього того, що довелося пережити,  лише окремі епізоди. Ми, діти, почули це слово, але ще не уявляли що таке війна. Це слово звучало на устах людей, як щось страшне, зловісне, недобре, тому і вимовляли його тихо, з сумом.

Пам’ятаю, що був спекотний день, коли селом прокотилося нове слово «мобілізація». Всіх чоловіків збирали на шляху для відправки на фронт. Мати взяла за руку трирічного Сашка, на руки — сестричку Софійку, якій було лише три місяці, і ми з татом пішли до центру. Там уже було багато людей, стояли автівки. Жінки, бабусі, молоді дівчата — всі чомусь плакали і я розплакалася.

— Не плач, Марійко,— сказав тато і кудись побіг.

Повернувся він з двома булочками, які купив у буфеті. Яка ж та булочка була смачна! Кругленька, пухка, скоринка пахуча, підсмажена, золотава. Стільки років пройшло, а мені все здається, що смачнішої я ніколи не куштувала. Тато поцілував нас на прощання, заліз до кузова автівки, яка швидко зникла десь у дорожній куряві. Мати плакала, а ми з Сашком їли булочки і не розуміли, чому вона плаче.

З того дня, як ми провели тата, почалося очікування листів з фронту. Іноді батько писав. Ми отримували трикутнички і читали, хоча татові листи було нелегко прочитати. До школи він не ходив, а навчився читати та писати від брата, тому в його листі було мало голосних, майже одні приголосні. Доводилося швидше здогадуватися, аніж читати. Та хіба це було важливо? Головне, що отримали звістку з фронту — значить живий. А щоб тато повернувся з війни, ми всі щодня після обіду ставали перед образами і молилися:«Спасибі Богу і Матері Божій. Дай, Бог, щоб тато прийшов додому». Помолимося і віримо, що Бог почув нашу простеньку, але таку щиру дитячу молитву, і з нашим татом буде все гаразд. Одного разу ми від тата отримали посилку, в якій він надіслав канцелярські зошити.

З РОМАНУ «НЕ ВУРДАЛАКИ».

Батько був на війні простим піхотинцем. Одного разу їх викинули на Донбасі з парашутами на окуповану територію. Німці одразу ж усіх перестріляли, а хто зміг живим приземлитися, того знаходили в лісі та вели на розстріл. Батька з другом знайшли на землі та повели до яру розстрілювати. Вони змовилися, що будуть падати в яр ще до того, як пролунають постріли. Так і зробили. Попадали вони вниз, туди, де було повно трупів, зачаїлися та лежать. Німці дали по них чергу з автомата та пішли собі геть. Батькового друга поранило в плече, а тата куля не зачепила. Напевне, наші дитячі молитви допомогли. Ночами вони йшли окупованою територією додому. Люди допомагали. Хто пустить заночувати, зігріє, хто нагодує, хто дорогу підкаже. А коли треба було перейти велику річку, а міст охоронявся, дівчина закидала тата травою у човні та перевезла під самим мостом, під носом у німців. Так батько дістався рідної домівки. Ми були зовсім дітьми, але розуміли, що треба тримати язика за зубами, щоб з татом не трапилося лиха. Але чи вже хтось його побачив вдома, чи здогадався, привів поліцай до нашої хати німців. Тато ледь встиг чкурнути по драбині на горище. Німці оглянули хату, не знайшли нікого. А поліцай сказав, що якщо знайдуть батька, то усіх дітей та дорослих разом із ним розстріляють. Коли німець поліз вгору по драбині, то мати завмерла у німій позі, а під нею вмить з’явилася калюжа. На тому горищі було геть порожньо, але тато знайшов невеличкий сніп конопель, присів, а той сніп поперед себе руками тримає. Німець піднявся, посвітив ліхтариком. До цього часу невідомо, чи він дійсно не помітив батька, чи пошкодував дітей, бо не помітити було неможливо. Спустився німець донизу, махнув рукою «ходімо звідси» та й пішли вони з хати, а мати впала перед образами на коліна, залилася сльозами. А вже за кілька днів село звільнили, і ми знову проводжали батька на фронт.

З РОМАНУ «МОЇ ЛЮБІ ЗРАДНИКИ».

…Дійшов я до річки Сейм, що неподалік від міста Сум. Річка широка, гарна, їй немає  ніякого діла до війни. Пробрався я нишком очеретами до берега, подивився на карті, що неподалік повинен бути міст. Тихенько виглядаю і бачу той міст через річку. Він великий, довгий, бетонний, а по ньому німецькі вартові ходять. Нарахував я їх аж вісім чоловік. Та всі в касках, озброєні, ще й мотоцикли два по різні береги стоять. От, думаю, незадача, треба через річку перебратися, а ніяк – з мосту все німцям видно. Стою в багнюці по коліна, слухаю, як жаби квакають, та й думаю, що доведеться мені так до темряви стояти, а потім іти кудись шукати переправу. Знову дістав карту, подивився ще раз – зліва село, справа – теж, всюди німці. Що мені робити? Аж дивлюся, пливе річкою дерев’яний човен, а в ньому сидить русява дівчина, гарна така, молоденька, свіжа, ніби вранішня ромашка.

– Бабуся? – не витримала Катя.

– А то ж хто ще? Досі пам’ятаю, яке було на ній платтячко. Біленьке, в синіх квіточках. Воно так пасувало до її блакитних очей!

– І що ж було далі?- Катя аж засовгалася від нетерплячки.

– Помітила вона мене, а я палець до вуст приклав, мовчи, мовляв. Вона все зрозуміла, непомітно кивнула головою і припливла до берега, де я сховався. Незнайомка, проходячи повз мене, спитала тихо: «Ти хто, хлопче?» А я їй кажу: «Допоможи мені перебратися на той берег, щоб німці не помітили. Прошу тебе». «Чекай тут», – чи то відповіла, чи вітер прошепотів. Робити нічого. Сиджу. Чекаю. Думав різне: може, і справді допоможе, а може, пішла до німців, щоб мене здати. Повертається вона назад із оберемком свіжої трави та не зупиняючись, говорить: «Я траву буду в човен складати, а ти доповзи та непомітно лягай під неї, на саме дно,  і сиди тихо». Так я і зробив. А дівчина все носить траву та зверху на мене її скидає. А потім я почув, як весло вдарилося об воду, і човен зрушив з місця. Німці на мосту щось по-своєму ґелґочуть, сміються, а дівчина не зважає. Відпливла від берега, та як затягне пісню:

За туманом нічого не видно,

За туманом нічого не видно,

Тільки видно дуба зеленого,

Тільки видно дуба зеленого.

Під тим дубом криниця стояла,

Під тим дубом криниця стояла…

А голос чарівний, сильний, розливається понад водами Сейму так, що навкруги всюди його чути.

В тій криниці дівка воду брала.

Та й впустила золоте відерце…

Німці спочатку сміялися, навіть камінці жбурляли у воду, а дівчина все співає та так вже витягує пісню, що навіть вони ржати перестали та й заслухалися. А вона перевезла мене через річку, сховала до вечора в кущах, а тоді, як впала темна ніч, відвела мене до свого хліва, сховала на горищі, нагодувала. Ось так я й познайомився з твоєю бабусею.

СВІТЛАНА ТАЛАН, ТВОЯ, ДІДУСЮ, ЛЮБЛЯЧА ОНУКА.