Ірен Роздобудько належить до тих авторів, чиї книги читаєш на одному подиху і   не можеш випустити з рук, поки не перегорнеш останню сторінку, а сторінки  книги екранізуєш у власній голові яскравіше, ніж  режисери світового рівня.

Народилася Ірен Роздобудько в Донецьку. Саме Ірен, а не Ірина або Ірена. Батько майбутньої письменниці страшенно захоплювався твором “Сага про Форсайтів” Дж. Голсуорсі, особливо Ірен Форсайт. Він малював її у своїй уяві  так пристрасно, що його дружина вирішила назвати дочку іменем героїні твору. А от прізвище Роздобудько -  козацьке, бо є легенда, що її пращур був писарем у запорізькому війську і вмів все роздобувати, тобто  був жвавий і хитрий , що міг усе дістати – роздобути.

Кількість професій, якими довелося заробляти Ірен Роздобудько на життя, вражає. Перш ніж стати письменницею, вона працювала офіціанткою в ресторані, кухарем, шпрехшталмейстером у цирку - оголошувала вихід акторів на арену,  відеоінженером, Снігуронькою у комерційній фірмі, завідуючою відеосалону в кінотеатрі, журналісткою жіночих журналів  “Караван історій”, “Наталі”. Починала вона як автор детективів, а згодом переключилася на психологічну прозу.

Цікаво, що виросла Ірен в російськомовному середовищі, але досить зрілою людиною вивчила і полюбила українську мову.  Стиль авторки не переплутаєш ні з чиїм. Саме тому приємно брати до рук черговий роман і насолоджуватися сюжетом.

Найбільш  відома  її книга, за якою був знятий фільм ― “Гудзик”:

У своїх творах авторка  хоче здивувати читача та наповнити його світ, а за брудом завжди бачить позитив. Таким став один з останніх романів Роздобудько ― “Якби...”.

Сюжет нової книги розгортається довкола головної героїні Вероніки Івченко, яка успішна у журналістській кар’єрі, сімейному житті. Однак задля того, аби піти далі, їй необхідно повернутися назад. Бо в процесі боротьби з дитячим дефектом (затинанням), вона пробує зазирнути у непросте дитинство і зустрітися  віч-на-віч зі страхом, який спричинив мовну ваду.

“Якби можна повернутися у минуле, скільки всього виправив би”, – не раз проговорюємо. І от Вероніці дано такий шанс. Вона повертається на тридцять років назад, опиняється у радянській добі, бачить себе дитиною, оцінює своє життя дорослими очима і намагається виправити усі “якби”.

“Якби вони не розлучилися”, – не раз думала Ніка про батьків, але коли придивилися до їх сімейного життя, дізналася правду, зрозуміла, що цей факт був неминучий .

ЃgЯкби всі вони, – вказала на велетенські портрети (з Леніним, Сталіним, Хрущовим ), – одразу знали, що коли-небудь усе ж таки доведеться відповідати, у них би не було таких задоволених пикپh,– роздумувала над життям усієї країни. Але не треба і застійних 80-х, аби здогадатися, чи роздумують наші чиновники над отим پgякбиپh. Озирнімося лишень довкола…

 “Сумно, що через стільки років люди живуть так само”, – пише Ірен Роздобудько. Цими  словами вона доводить: її роман – не стільки про “машину часу” і “дитячі страхи”, як про реальність, яка, через людську бездіяльність, залишається незмінною протягом десятиліть. Але на прикладі Ніки, письменниця зачіпає й “інший бік медалі”, коли маєш бажання, то дещо  виправити  можливо. Бо якщо героїня роману не змогла вплинути на долі інших, то свою скорегувати таки зуміла. Коли вдруге зустріла людину, яку до цього не вважала особливою, відчуває, що відшукала справжню любов.

“...Є ― стосунки, а є любов. “Стосунків” в мільйон разів більше, ніж любові. Все, що здається любов’ю – цим  замиленим і тисячу разів повторюваним словом, котре вимовляється без жодного сумніву на весіллях і усіляких родинних заходах, здебільшого виявляється саме  “стосунками”.

Ірина Бібік