В Історичному архіві Морського міністерства Франції зберігається колекція карт, вивезених з Росії французьким астрономом Ж.-Н. Делілем, якого запросив у Росію Петро І. Серед них є і цікава карта, яку називають «Географічний кресленик території півдня Московської держави». Це перша карта, на якій позначено наше Борівське. Вона зроблена приблизно у 1685 році, ще коли не дотримувались правила орієнтувати карту так, щоб  північ була зверху. І на ній зверху Чорне і Азовське моря, а Москва – знизу. Від Москви розходяться дороги. Нас цікавлять ті, що ведуть на Дон. Таких доріг дві.

Початок беруть вони в Тулі, поступово розходячись. Одна йде лівим берегом Дону від Воронежа до Донецького городка, де переходить Дон і через степ прямує до Гундоровського городка. Друга йде на вершину річки Оскол і лівим берегом прямує до Валуєк, звідти повертає на верхів’я річки Красної, спускається до витоків Борової, долає Айдар вище Айдарського городка і теж йде на Гундоров. Там обидві дороги з’єднуються і переходять на правий берег Дінця. Тут, поблизу Дону, територія знаходиться вже під захистом донського козацтва, тому можна перейти на правий берег і берегом йти до Роздорів. Далі, до Азова, дороги не вказано. Чи то тому, що пливли рікою, чи тому, що дорога московська скінчилася.

Територія на лівому березі Дінця підписана «Степ», а на правому – «Степ кримський». У кримському степу не показано жодної дороги: ні Кальміуської, ні Ново-Кальміуської, ні Муравської, ані будь-якої іншої. Але цих доріг немає і на території, підконтрольній Москві. Можна зробити висновок, що на карті вказані лише ті, що належали Московській державі.

Виникає думка, що Кальміуська сакма, вийшовши з Кримського степу і перетнувши Сіверський Донець, пішла далі тією дорогою, що підходить до Осколу. Але ж ні. Вона йшла посередині між Московськими дорогами, лишаючи Валуйки в стороні. На карті між цими дорогами і річками Доном і Осколом, повз які вони пролягають, зображено Бєлгородську засічну лінію. Ця ділянка Бєлгородської лінії і будувалася щоб перекрити Кальміуську сакму.

Сіверський Донець, на відміну від Дона, заселений мало. На лівому березі Дінця між річками Борова і Калитва позначено лише три городка: Борівський, Айдарський і Гундоров. Поява Борівського у прикордонні, на межі московського і кримського степів, далеченько від основних магістралей того часу, виглядає дещо дивною. Здавалося б, поселитись подалі від кримського степу, у верхів’ях Борової чи Красної, при московській дорозі, було б безпечніше. Але це як кому.

Треба згадати, що «ниже Боровой, верстыс 2» перетинала Донець дорога з Криму – Кальміуська сакма, якою татари поверталися додому чи то з награбованим добром, чи з  подарунками або даниною, в залежності від тогочасних стосунків із Москвою. А данину Криму московські царі сплачували аж до підписання Константинопольського мирного договору 1700 року після взяття Петром І Азова. У статті VIIIдоговору сказано: «А понеже Государство Московское самовластное и свободное Государство есть, дача, которая по се время погодно давана была Крымским Ханам и Крымским Татарам, или прошлая или ныне, впредь да не будет должна от Его священнаго Царскаго Величества Московскаго даватись, ни от наследников его».

Тож при татарській дорозі християнам зручніше було грабувати проїжджих іншовірців, аніж при московській дорозі – своїх, «єдиновірних». Тут можна було діяти за гаслом «Грабуй награбоване!». От тільки жити поселенням з традиційними будівлями у такій ситуації поблизу дороги не вийшло б – татари  швидко знищили б таке поселення, що розташувалося на їх території. Адже після розпаду Золотої Орди Московському царству належала територія на північ від Оки, на півдні господарювали кочові народи, які вважалися нащадками Чингисхана.

Донець заселяється

Тож коли виникло селище Борівське, яке вважається одним з найдавніших поселень донських козаків на Сіверському Дінці? 

Документально підтверджена дата заснування до цього часу була невідома. Та й що брати  за дату заснування? Навіть серед учених немає єдності в питанні датування поселень. Пе­ре­ва­жає прак­ти­ка бра­ти за точ­ку відліку на­се­ле­но­го пунк­ту пер­шу пись­мо­ву згад­ку про ньо­го або рік на­дан­ня йому особ­ли­вих по­в­но­ва­жень (маг­де­бурзь­ко­го пра­ва чи іншого статусу). На по­стра­дянсь­ко­му ж про­сторі дати за­сну­ван­ня міст нерідко «при­зна­ча­ли­ся», ви­хо­дя­чи з ре­зуль­татів довільно вит­лу­ма­че­них ар­хео­логічних роз­ко­пок, або під вп­ли­вом збігу об­ста­вин.

 От і з датуванням Борівського не все просто. Одні посилаються на 1642 рік, що його припустив дослідник історії Слобідської України архієпископ Філарет (Гумілевський) у своїй праці «Историко-статистическое описание Харьковской епархии». Робота була написана в середині ХІХ століття, і у той час найдавніша згадка про Борівське, яка була йому відома, стосувалася 1691 року. Але він розумів, що селище існувало й раніше, і припустив, що це міг бути 1642 рік, коли після чотирирічного «сидіння» в Азові козаки вимушені були здати місто і почалося переселення на північ по Дону. Тому і вжив уточнення «ймовірно».

Луганські історики, посилаючись на документи, вважають, що Борівський городок виник у 1672-1675 рр. Розбіжності виникають від того, що дяки Посольського приказу писали список зі звіту капітана московських стрільців Івана Верховського, який у 1699-1700 рр. по указу Петра І шукав ліс для флоту у наших місцях, а заодно розпитував, коли яке поселення виникло. І невідомо, чи врахували дяки різницю у часі написанням свого списку і звіту Верховського. Та й у грамоті Петра І від 14 жовтня 1704 року сказано: «А после измены Брюховецкого и Разина они, донские казаки, поселили на реке Донцу городки: Боровской, Краснянский, Сухарев».Повстання Разіна відбувалося в 1670-71 рр. Отже, Борівський городок міг виникнути не раніше 1672 року.

Звісно, заселення приток Дону після успішного взяття донськими і запорозькими козаками Азова і чотирирічного «сидіння» у ньому дійсно пожвавішало. Але не тому, що усі ближні до Азова городки перемістилися на північ – вони усі лишилися на місцях. Вісті про силу козацтва поширилися і зіграли роль реклами, заманюючи усіх, хто  вирішив шукати свою долю за межами Московського царства. Почався стрімкий приплив народу і ріст числа поселень на Дону та його притоках. У середині XVIIст. на Дону нараховувався 31 городок, у 1672 році – 52, а в 1699 – 84. У той час було відомо про 8 поселень на Хопру, 17 по Медведиці, 3 на Дінці і 1 на Жеребці [ В.Г.Дружинин. Раскол на Дону в XVIIвеке. С.-Петербург, 1889].  Різні джерела вказують трохи інші цифри, але тенденція зберігається.

А звідки ж брався народ для поповнення донського козацтва? Що змушувало людей йти на Дон і, зокрема, на Донець? Відповідь підказує згадувана вже карта з Московськими дорогами і Бєлгородською засічною лінією. Москва поступово просувала свою територію у степ, будуючи все далі на південь міста і засічні лінії одна за одною: Велику від Рязані до Тули, Бєлгородську, Ізюмську.

Будівництво Бєлгородської лінії протяжністю 800 кілометрів у 1635-46 роках та формування Бєлгородського полку в 1658 році призвело до утворення великого військово-адміністративного округу – Бєлгородського розряду. Все це вимагало людей, яких наймали на службу, виплачуючи гроші і роздаючи землю за лінією, заманюючи і «черкас» з лівобережжя Дніпра. Однак важка служба і побутові труднощі штовхали людей до втечі. Про будівництво цієї лінії є хороша книга В. П. Загоровського «Белгородская черта». Я наведу лише один приклад. Воєвода міста Царьов-Олексієв Іван Алферьєв 19 грудня 1647 року докладав у Москву про ситуацію з переселенням у м. Верхньососенськ. За його списком він мав набрати 359 чоловік, але після отримання платні лишилося лише 54. Решта повтікали, і не всі додому.

Про іншу причину втечі селян від поміщиків на Дон, особливо після «Азовського сидіння», пише знавець історії донського козацтва Савельєв Є. П. у праці «История донского казачества» [с. 363, 385]. Коли селян почали продавати як домашню скотину, навіть розлучаючи сім’ї, то більш вільні і сильні духом покидали свою батьківщину та йшли шукати нових місць для поселення. Селяни партіями приставали до козачих зимових станиць, які поверталися з Москви на Дон. Але коли кількість козаків збільшилася до значного числа, тоді уряд почав думати над тим, як зменшити її. У1675 р. на вимогу повернути в Москву деяких козаків, що обвинувачувалися в розбоях і грабежах, військо Донське відповідало: «Наперед сего мы никогда не выдавали людей с Дону; мы поддерживаем свое существование приходящими к нам людьми, и если ты, государь, велишь их отбирать у нас, то и остальные разбредутся врозь».У 1682 році було заборонено приймати у верхових городках вільних і поміщицьких людей. У наступному році Московській владі навіть довелось організовувати контрольні пости у Коротояку на прикордонні з територією донських козаків дляспостереження за козацькими зимовими станицями, що поверталися з Москви через Воронеж на Дон, і обшукувати їх.

До 1690 року наплив утікачів став таким, що почав хвилювати навіть Головне Військо, бо для того, щоб прохарчуватися такій кількості людей, вони почали займатися землеробством, що в умовах військового прикордоння було небажано. Тож від Військового Круга пішла сувора грамота: «А егда кто из казаков станет землю пахать и хлеб сеять, того казака битьдо смерти и грабить».

Саме у 70–80-і роки різко зріс наплив біглих на Дон та його притоки. Це були розкольники, які втікали з Московської держави після того, як собор 1667 року ухвалив: «еретики и раскольники, не токмо церковным наказаниемимуть наказываться, но и царским сиречь градским законом и казнением». Розкольники, або ж старообрядці чи старовіри не підтримали церковних реформ патріарха Нікона, за що зазнали гонінь. За те, що вони ховались від «градского закона», їх називали «ворами».

Варто зробити пояснення цього терміна. Сьогодні «вор» означає «злодій, лиходій». У книзі Савельєва дається пояснення, що в той час, тобто в XVIі XVIIстоліттях слова воровать і воровской означали ослушный – неслухняний, той хто чинить не по закону. Воровськими козаками на Дону і на Волзі називали тих, хто не підкорявся ні Головному Війську, ні Москві. 

Згадки про перші юрти на Дінці – Гундоровський, Айдарський, Краснянський, Сухарєвський зустрічаються від середини XVIIстоліття. Але ж не городки, а юрти. У той час це була територія, якою володіла і яку контролювала певна група людей, яких і козаками можна було назвати з натяжкою. Якнайкраще порівняти їх з нереєстровими козаками, які самі промишляли на своїй території, іноді об’єднуючись з іншими юртами для спільних походів. Але на відміну від донських козаків, від царя вони плати не отримували і його доручень не виконували. Хоча в окремих випадках наймалися на певну роботу. Так оскольські і донецькі козаки залучалися до будівництва Валуйок і Царев-Борисова.

Подібних ватаг у «полі» було чимало і раніше. Так у 1546 році путивльський воєвода Троєкуров повідомляв у Москву: «...казаков, и черкасцев, и киян на поле много». А ватага Мишка Черкашенина, що мала навіть свій флот на Дінці, досягала двох тисяч душ. Відомо, що у 1550 році вони добралися до Чорного моря і там напали на татар. Звісно, постійних поселень такі об’єднання не мали, бо татари їх руйнували.

Воронезький історик В. П. Загоровський в одній з книг писав, що пізньою осінню 1593 року Московське посольство на чолі з князем Меркурієм Щербатовим везло в Крим «поминки» – щорічну данину. Князю дуже хотілося зустріти на берегах Сіверського Дінця козаків, навіть посилав вперед військовий загін для пошуків. Але на території сучасної Бєлгородщини їх не знайшли, а зустріли «вільних козаків» на чолі з Юрієм Лопатіним лише при впадінні річки Борової в Донець. Цей факт підтверджує, що «вільні козаки» промишляли саме при Борівському перевозі на Кальміуській сакмі. І ще цікавий момент. Найближче озеро біля цього перевозу і сьогодні має назву Лопатіно. Чи не в честь того самого ватажка Юрія Лопатіна названо?

Сергій КАЛЕНЮК, із книги «Сліди на сакмі»

Продовження...