Із книги С.Каленюка, М. Ломако

«Давня історія Сєверодонецька. Мандрівка краєм за давніми картами»

Розташоване між містами Сєверодонецьк і Рубіжне, які є уособленням хімічної індустрії ХХ століття, невеличке селище Воєводівка не має примітних ознак промислового Донбасу. Сьогодні воно виживає завдячуючи сусідним містам. А чим своїм, особливим, могли б похвалитися воєводчани? Хіба що своєю історією, адже ж – Воєводівка, а воєвода – це щось із давньоруської давнини. А ще ж – граф, фаворит, Катерина Велика, Григорій Потьомкін... Які слова! Це ж яку цікаву історію могло б мати це селище!

Могло б, але не має. Ні, історія лишилася, не стало історичної пам'яті у жителів селища. Втратили. Може якраз через тих воєвод, графів, князів і царів, яких при радянській владі не варто було згадувати. Або через переляк від того, що в роду віднайдуться якісь нащадки графів, дворян або хоча б священиків, а це могло суттєво вплинути на біографію. І втрата ця виявилася досить суттєвою. Не те що хоч якогось музею, а навіть тонесенької брошурки з історії селища немає.

Тож цей матеріал можна вважати першою спробою зібрати в єдине ціле розкидані по різних джерелах історичні відомості про давнину Воєводівки.

Ось що написав про Воєводівку колишній директор Луганського краєзнавчого музею В. І. Висоцький у книзі «Исторические аспекты топонимов Луганщины»:

Расположено на р. Боровая.

Название села апеллятивного происхождения, образовано от слова воевода. Выбор образовательного слова названия мотивируется тем, что граф Гендриков, владелец земли, занимал должность воеводы. Эти земли он выкупил в 1753 г. у Егора Смолянинова.

Поселение было основано в 1707 г.

Параллельное название села: Гендриковка, антропонимного происхождения, образовано от фамилии землевладельца Гендрикова.

В 1757 г. в селе насчитывалось 80 дворов. В конце ХVІІІ в. эти земли принадлежали фавориту Екатерины Великой Г. Потемкину.        

Ця малесенька довідка викликає чимало запитань. Ну хоча б як називалося село з часу заснування у 1707 р. до того, як ним заволодів граф Гендриков?  І чому це граф був воєводою, та ще й у такій “дикопольській” глушині?

Є ще сторінка тексту, присвяченого Воєводівці, у книжці краєзнавця В. І. Подова “К тайнам истории”, де він стверджує, що селище було засновано Смольяниновим у 1753 році.

Можливо саме через суперечливість інформації В. Висоцький не включив довідку про Воєводівку до другого, доповненого і виправленого видання своєї книжки.

У такій ситуації кожен бажаючий може висунути свою версію історії селища Воєводівка. Зробимо це і ми.

В. Висоцький написав, що Воєводівка мала ще паралельну назву Гендриківка. То може це були різні села, тому і виникла розбіжність у датах заснування? Ні, Воєводівка і Гендриківка – це різні назви одного поселення. У цьому переконують карти цієї місцевості, зроблені у ХVІІІ столітті, або як їх тоді правильно називали, плани, бо на них не дуже витримувався масштаб. На плані 1764 р. позначено Гендриківка, а на планах 1767 і 1784 років – Воєводівка.

Та найбільше здивувало місце розташування тієї Гендриківки-Воєводівки: не там, де вона є сьогодні – на правому березі Борової, а на лівому і ближче до Дінця, можна сказати, що на березі Дінця. Звісно, що за 220 років річки могли певною мірою змінити русло, і селище могло переміститися в силу якихось причин, хоча б від щорічних весняних повеней. Як правило, правий берег крутіший і повені його зачіпають меншою мірою. Може тому колись воєводівці, втомившись боротися зі стихією, і перебралися на правий берег. 

 А те, що Воєводівка була зображена на лівому березі Борової і ближче до Дінця, – не помилка укладачів карт. Академік Гільденштадт, який мандрував нашим краєм у 1774 році і описував його, залишив свідчення, що “В 14 верстах от Краснянки, ниже по Донцу, лежит Воеводовка”. А 14 верст від Краснянки – це дійсно вже буде на лівому березі Борової.

Але ж це поруч з колишньою Кальміуською сакмою і “боровским перелазом” через Донець. Пам'ятаємо ж, що в “Книге Большому Чертежу”  написано, що сакма проходила “версти з 2” від Борової. Виходить, що та Воєводівка, яка на старих планах зображена, знаходилась неподалік “боровского перевозу” по Кальміуській сакмі, де всі подорожуючі “перелазили” через “рубіж” між Кримською і Московською сторонами. Людне місце. Найкраще місце для ватаг розбійників, які “воєводили” в тій малозаселеній місцевості. На плані 1767 р. напроти Воєводівки позначено балку, яка спускається до Дінця, з написом  “Синецкий брод”. Очевидно, ця балка і є колишній Рубіжний буєрак, по якому піднімалися на крутий правий берег ті, хто здолав річку. Ключове слово тут – «брод». Біля цього броду і виникла Воєводівка.

На півночі Луганщини в Троїцькому районі є село Воєводівське. Пояснюючи його назву, автор тих же “Исторических аспектов...” наводить народний варіант походження: селяни від жорстокого поводження з ними поміщика втікали в ліси, а потім нападали на хазяїв, які називали тих втікачів розбійниками, або “воєводами”. Тож, можливо, і наша Воєводівка походить від слова “воєводити” – водити ватаги розбійників. Висоцький говорить про появу Воєводівки у 1707 році, а це час Булавинського повстання, коли всіх повсталих зараховували до розбійників. Тож “воєводити” тоді було кому.

Є й інший варіант цієї ж гіпотези. Для охорони людного місця на переправі через Донець і збору мита чи податку Бахмутський воєвода міг організувати “воєводський пост”. Воєвода ж був представником місцевої влади у той час. Ну а влада ж повинна була охороняти і брати “копійчину” на людному місці. Тож, думаємо, цілком логічно було, що біля поста, організованого воєводою, виникло селище з назвою Воєводівка. Це лише гіпотеза. Але достовірно відомо, що у 1724 році біля селища Борівського був перевоз, який дав збору 13 руб. 25 1 / 2 коп., з яких у казну мало піти 4 руб. 41 7 / 8 коп. Якщо там брали збір, то на людному шляху тим більше. А щоб гроші потрапляли в казну, а не розбійникам, повинна була бути охорона. Отож і виникло селище Воєводівка.

У 1753 році на правому березі Сіверського Дінця виникає Слов'яносербія, і сербські гусари беруть під охорону переправи через Дінець. Отут появляється граф Гендриков, який і прибирає до рук землі на лівобережжі. Воєводівка тепер називається Гендриківкою. Близько 1760 року він будує в ній Архангельську церкву. Про це є згадка в “Историко-статистическом описании Харьковской епархии” за 1857 рік.

На плані 1784 року село вже названо Воєводівкою. Можливо, після смерті графа село повернуло стару назву. А десь з часом і саме селище перемістилося на правий берег Борової.

У 2006 році, розбираючи старий будинок у Воєводівці, власники знайшли у фундаменті пам'ятку тих часів, що підтверджує близькість графа Гендрикова до імператриці Єлизавети, яка і титулувала його. Це чугунна відливка знаку імператриці, який їй придумав Г. Потьомкін. Знак являє собою щит з вензелем літери “Є”, з боків букви “И” – імператриця й “К” – княгиня. По обидва боки від щита – русалки з мечами і щитами. Посередині над щитом, мабуть, кріпився орел, бо лишилося лише кріплення і “лапки” від орла.

Це декоративна деталь камінної решітки. Не в селянській же хаті була прилаштована ця решітка зі знаком імператриці. Мабуть, що в будинку когось із сім'ї Гендрикова. При переїзді на нове місце хтось міг відірвати цей знак і використати при будівництві нового будинку. Звісно, що це могло бути вже після перебування тут Гендрикових.

То хто ж такий той граф Гендриков і звідки він узявся тут? 

Народився Іван Гендриков у 1719 році не графом. Його батьком був литовський селянин Симон Гейнрих (Гендрик), який по прибутті до Санкт-Петербурга отримав прізвище, утворене від його другого імені – Гендриков. А от з матір’ю Христиною Скавронською йому більше пощастило, бо була вона сестрою Катерини І.  Так малий долучився до монаршої сім’ї. Про цих родичів імператриці російський історик, публіцист і почесний член Петербурзької Академії наук того часу, князь М. М. Щербатов писав: “носящие милость на себе монаршу… Ефимовские, Скавронския и Гендриковы, о которых о всех генерально можно сказать, что они были люди глупые и распутные”. Характеристика не з приємних.

У 1732 році Івана віддалидо Шляхетського кадетського корпусу. Звідти він 4 листопада 1736 р. у чині капрала Воронежського піхотного полку пішов на російсько-турецьку війну 1735-1739 років. Брав участь у штурмі Очакова (1737), став сержантом, невдовзі прапорщиком; не пройшло й року, як фельдмаршал Мініх “привітав його підпоручиком” за успішний відступ у “дністровському поході”.

Після майже трирічного бойового життя Гендриков у 1741 році повертається у Петербург до близьких і рідні. За цей час у російському державному житті відбувалися важливі події: смерть Анни Іоанівни, проголошення неповнолітнього німчика Іоана Антоновича імператором, регенство Бірона, його повалення, правління Анни Леопольдівни і перемога німецької лінії у боротьбі за монаршу владу і, зрештою, Шведська війна.

Весь 1741 рік у Петербурзі пройшов під знаком боротьби уряду Анни Леопольдівни і цісарівни Єлизавети Петрівни, яка завершилася в ніч 2 листопада виступом Преображенського полку і проголошенням імператрицею Єлизавети. Про роль Гендрикова у перевороті нам не відомо, але, знаючи про їх родинні зв’язки, прихильність цісарівни до нього і його сім'ї, можна припустити, що він був з числа “немногих кавалеров”, які збиралися у неї на “малейшие консилиумы” за кілька днів до перевороту.

25 квітня 1742 р., у день коронації, сімейство Гендрикових не забули: Івана, його старшого брата Андрія і сестер Марфу і Марію було титуловано графським званням. Іван отримав ще й чин капітан-поручика Преображенського полку.

У 1744 р. Івану дали звання бригадира і призначили камергером великої княгині Катерини Олексіївни (дружини майбутнього царя Петра ІІІ, наступної самодержиці Катерини ІІ).

Служба при дворі молодої принцеси, що недавно прибула в Росію, не відрізнялася якимись визначними подіями. Але необтяжений освітою і витонченими манерами виховання, граф був вірним і відданим слугою, до того часу вже збагаченим досвідом придворного життя, тож умудрявся вчасно підказувати і застерігати велику княжну від необережних кроків.

У 1747 р. імператриця Єлизавета жалує йому орден св. Анни, призначає підпоручиком Лейб-компанії і одночасно присвоює звання генерал-майора.

А далі доля тісніше пов’язує графа Гендрикова з Україною. У 1750 р. його відрядили в Україну із завданням забезпечити обрання гетьманом Кирила Розумовського – молодшого брата Олексія Розумовського, який був фаворитом, таємно обвінчаним з Єлизаветою Петрівною. Із завданням він справився, провівши успішно глухівську раду. Отримав у подарунок від місцевої старшини 10 000 рублів, а до них прихопив ще 2000 рублів із української скарбниці. Але за наказом імператриці Єлизавети був змушений віддати гроші до російської Колегії закордонних справ.

До 1762 р. він був помічником Олексія Розумовського, головою слідчої комісії Лейб-компанії, дійсним камергером, генерал-лейтенантом.

Сходження КатериниІІ на престол одразу виділило Гендрикова серед придворних. У 1762 р. він супроводжував імператрицю в Москву для коронації. З цієї нагоди отримує 2956 руб. 59 коп., а потім ще 4807 руб. 70 коп. Нова імператриця призначає його шефом Кавалергардського корпусу. А 30 грудня 1764 р. імператриця підписала указ Сенату про звільнення від служби графа Гендрикова. Невідомо, що там між ними відбулося. Здавалося б, міг ще послужити. Але Указ заслуговує на те, щоб його процитувати (мовою оригіналу): “Генерал-аншеф граф Иван Гендриков, в поданом нам прошении прописывал, что он по причине умножившегося на нем великого долгу не в состоянии себя содержать здесь без крайнего себя разорения, просил нас для поправления домашнего его состояния об увольнения его из службы. Мы, входя в его и многочисленной его фамилии обстоятельства, особливо же уважая всегдашнюю его к нам усердную преданность и верную службу, всемилостивейше на его прошение снисходим, увольняя его от всех дел, а на оплату долгов его жалуем ему 30 тыс. руб.”

Звільнившись зі служби, граф поїхав доживати віку у свій маєток на Слобожанщину, подалі від царського двору, де він перебував при восьми монархах. Землі в слободі Рубіжній і селі Андріївці (Харківська область), яке при них змінило назву наГрафське, малому племіннику подарувала ще Катерина І у 1723 році, коли він ще й графом не був. Треба відмітити, що в цих двох селах, в основному, і були поховані багаточисельні члени графської родини. Остання з відомих нам Гендрикових, Анастасія Василівна, була в засланні з царською сім'єю і розстріляна більшовиками в Пермі.

На момент відходу від служби граф мав велику сім'ю: дружину Єлизавету Сергіївну уроджену Бутурліну, четверо синів і п'ять дочок. І належав уже до найбагатших дворянських сімей Харківської провінції, маючи 1206 підданих, чимало земельки, та й не лише на Харківщині, але й на Бєлгородщині та у нашому краї, в Бахмутській провінції. А ще мав немаленьку суконну фабрику, де робили сукно із шерсті овець, що випасалися на його і не лише його землях.

Іван Симонович Гендриков помер 5 травня 1778 р. і похований в збудованому ним у 1769 р. храмі в слободі Рубіжній Вовчанського повіту Харківської губернії.

Звісно, що “збирати землі” граф Гендриков почав ще тоді, коли був при посадах. Як це відбувалося, описав в “Історії Слобідської України” Д. Багалій: ”до двох слобідок гр. Гендрикова у валківській сотні захоплено було землі на 15 верст; до слободи Непокритої, в котрій було 100 дворів, належало на 25 верст в окрузі”.

Землі навколо Воєводівки він скуповував, чи правильніше використати сучасний термін “прихватизовував”, ще у 50-х роках. Про спосіб, подібний до описаного Багалієм, розповідає В. Подов у книзі “К тайнам истории”. У 1757 р. генерал-аншеф Гендриков купив у Єгора Смольянинова два млини з ділянками землі при них. Один млин Смольянинов побудував сам на річці Боровій, а другий перекупив у священика Боровської слободи Петра Говорова. Як говорилося в скарзі на графа: “Да в тех же урочищах хоромное и дворовое строения к мельницам с живущими при них малороссиянами за 30 рублей”. При кожному з хуторів було по 20 четвертей, як тоді писали ,“удобной” землі.

У документах назву хуторів не вказано, а що мова йшла про млини на р. Боровій, то очевидно, це були Воєводівка і Варварівка. На документі, який називається “План частини Катеринославського намісництва Бахмутського повіту з показанням казенних власницьких поселень на ньому казенних лісів у різних місцях, створеного 1784 року вересня 10 дня” саме ці два поселення розташовані на Боровій. От тільки Воєводівка знаходилася не там, де сьогодні, а поблизу Дінця з лівого берега Борової. Варварівка ж – ближче до сьогоднішньої Воєводівки, на правому березі. А от на місці сьогоднішньої Варварівки на плані вказано Катеринівку, якої на сучасних картах уже не знайти.

На місці сьогоднішньої Кудряшівки на плані вказано “д. Кудрявцева”. У 1756 р. тут заснував хутір поручик Бахмутського батальйону Кузьма Кудрявий, який згодом продав його графині Гендриковій через її повіреного підполковника Шторма.

Немає вже і Головинівки, яка знаходилася напроти впадіння Єрика в Борову.  Тут у 1752 р. капітан Бахмутського батальйону Головин побудував млин, біля якого виникло селище. У 1757 р. Головинівка відійшла до Гендрикова. І відбулося це в звичний спосіб: приїхав прикажчик графа Студеницький і відібрав млин.

Про право сили говорить і такий факт. У 1759 р. уже інший прикажчик графа Борис Крутой силою відібрав у борівських однодворців 370 овець і 103 голови великої рогатої худоби, всього на 715 рублів. При цьому він побив борівських жителів Філіна і Суковатого, а Михайла і Олексія Воронових тримав у колоді.

Твердження істориків про те, що назва Воєводівка походить від посади воєводи, яку обіймав володар цієї землі граф Гендриков, є хибним. Це свідчить лише про те, що ніхто серйозно не займався історією селища.

Не графська це справа – воєводити, а особливо в “дикопольському” прикордонні. Для графа, який родичався, служив і жив при дворі восьми монархів, бути воєводою у провінції десь на “краю світу” можливо лише при великій провині, і то – неймовірно. Та й коли? До 1764 р. він служив у Петербурзі, після відставки жив у Харківській губернії. А Бахмутська воєводська канцелярія у той час була перейменована у городову і відійшла до Новоросійської губернії. У 1775 році посаду воєводи взагалі було скасовано.

Більше того. Нам невідомі документальні свідчення перебування самого графа у Воєводівці. Є документи про купівлю землі, але всі справи залагоджував прикажчик.

У 1778 р. було здійснено перепис населенних пунктів і населення Азовської губернії, куди на той час входила і Воєводівка. З документів перепису відомо про господарів сіл і “число душ” чоловічих і жіночих. Сказано, що “Лейбгвардії підпоручика князя Голіцина в слободах” Варварівці – 412 і 352, Воєводівці – 160 і 148, Катеринівці – 39 і 30 чоловіків і жінок відповідно.

Появився новий високопоставлений персонаж – князь Голіцин. Судячи з невисокого військового звання, князь був ще молодою людиною. Серед найбагатших сумських магнатів у 1767 р. Д. Багалій називав і князя Голіцина, у якого було 4514 підданих (порівняймо, у Гендрикова – 1206). Можна припустити, що магнати поріднилися, оженивши дітей, а може, і онуків. Тож ці села могли бути посагом за наречену. Достеменно відомо, що одна з дочок, Олександра, яка померла у 1789 р., була одружена з полковником, князем О. Б. Голіциним.  

На згадуваному Плані Бахмутського повіту за 1784 рік указана приналежність земель, їх розмір і кількість чоловіків та жінок, що на них проживали. Під номером один значиться ділянка, до якої входять села Воєводівка, Катеринівка, Варварівка, Кудрявцева і Головинівка “госпожи генерал-аншефши Катерины Сергеевны дочери Гендриковой”. Ділянка має 4000 десятин “удобной” землі і 6030 – “неудобной”, чоловічих “душ” – 625, жіночих – 570. Як бачимо, непридатної для обробітку землі було більше.

Однозначно можна лише стверджувати, що на цей момент володаркою земель була котрась із Гендрикових. Але хто така Катерина Сергіївна? Дружину звали Єлизаветою Сергіївною. Всі дочки були по-батькові Іванівни. Була у графа дочка Катерина, але не Сергіївна, і одружена за Апраксіним, тож уже не Гендрикова. Але Іван Гендриков мав сина Сергія. Можливо, це була його дочка, тобто внучка засновника графської династії.

У тому ж 1784 р. померла стара графиня, і молодше покоління Гендрикових, вочевидь, продало землі. З документа за 1789 рік, який має назву “Изяснение Бахмутского уезда. Сколько во оном и под какими именно селениями состоит удобной и неудобной десятин земли и на оной мужеска пола душ и чьего владения», дізнаємося, що села, якими володіли Гендрикови, уже належать “его светлости господину генерал-фельдмаршалу и кавалеру князю Потемкину”. У документі названо ті ж самі п’ять поселень, з тією ж кількістю жителів, але придатної землі вже вказано 18 000 десятин, а непридатної 5535 десятин. Кількість придатної землі збільшилася у чотири з половиною рази при невеликому зменшенні кількості непридатної. Приріст відбувся за рахунок колишніх казенних лісів поблизу сіл Кремінної і Головинівки, зменшення на 4540 десятин придатної землі сіл Боровеньки і Єпіфанівки, які належали “казенним малоросійським поселянам”.

А от чи побував князь Потьомкін у Воєводівці – невідомо, можливо, і не встиг, бо невдовзі, у 1791 році, він помер. Але встиг землі, які раніше належали графу Гендрикову, подарувати статському раднику Фалєєву М. Л., а решту земель Святогорської дачі, які йому подарувала Катерина ІІ, розпорядився віддати у казенне відомство. І його воля була виконана. Лишається лише гадати, чому його хвилювала подальша доля цих земель. 

У 1789 р. Потьомкіну виповнилося 50 років. На ювілей він отримав від імператриці подарунок, про який писав полковнику Фалєєву: «Мне на именины прислали ягонтовый червчатой большой и дорогой перстень и дача пожалована Святогорская, 1400 душ, со всеми угодьями... Ежели Ливанов не уехал, то скажи ему, ежели уехал, то нарочного пошли, чтобы проехал на Донецкую мою дачу ради описания».

До Святогорської дачі належали села Студенок, Богородична, Банная, Ярова і деякі інші села і хутори, які ще недавно належали Святогорському монастирю. У 1786-88 роках на Лівобережній Україні було проведено секуляризацію церковних володінь – Святогорський монастир було закрито, а землі відійшли до казни.

Святогорську дачу Г. Потьомкін називав земним раєм. Про це нагадала в своєму листі до нього Катерина ІІ: «Друг мой сердечный, князь Григорий Александрович. Дав тебе рай земной сегодня, как ты называешь ту дачу, которую ты у меня просил, прошу тебя, если вздумаешь оную паки продать, предпочтительно мне оную продать».

Можливо, і землі, які раніше належали Гендриковим, були долучені до ювілейного подарунка Потьомкіну. А враховуючи бажання імператриці володіти цими землями, Потьомкін і заповідав віддати Святогірську дачу після своєї смерті в казенне відомство – а там вона розбереться, як привласнити їх. Остаточно питання з переходом земель до казни було вирішено лише у 1795 році. А наступного року відійшла в інший світ і Катерина ІІ, не встигши насолодитись «раєм земним».

А от Воєводівка і села навколо перейшли у власність давнього друга Потьомкіна бригадира і кавалера Михайла Фалєєва. Однак в листопаді 1792 р. помирає і Фалєєв, ненадовго переживши Ясновельможного князя. Землі дісталося молодшим племінницям: Тетяні фон Лау – слобода Воєводівка із селами  Головинівка і Кудрявцева та Булгаківка, а Парасковії Веригиній – велика слобода Варварівка. Та ще у спільному їх володінні були дві Лісні дачі, земля під млином на Боровій (колишня Потьомкіна) і невеличке село Кругле біля витоків річки Борової, на землі, яка колись належала полковнику і кавалеру В. С. Попову. Йому ж належали і землі, на яких сьогодні розташоване місто Сєверодонецьк. Попов був «назначен состоять» при Потьомкіну, невідлучно перебував при ньому, ставши його довіреною особою, виконуючи всі доручення як службового, так і приватного характеру. До останнього подиху князя його вірний секретар Василь Степанович Попов був біля нього.

У нашій свідомості історія Донбасу укладається в стереотип: Дике поле – промисловий Донбас, дворянам і титулованим родам у ній місця не знаходилось.

А виявилося, що у ХVIIIст. до земель, на яких стоять Воєводівка і сучасний Сєверодонецьк, були причетні графи, князі і більш дрібне дворянство.

Ілюстрації:

Граф Гендриков Іван Симонович – господар тієї Воєводіки, яка ще мала назву Гендриківка.

Фрагмент камінної решітки з гербом імператриці Єлизавети, знайдений у фундаменті старого будинку в сучасній Воєводівці.

На плані Бахмутського повіту за 1784 рік показано землі, які незабаром перейдуть до Ясновельможного князя Г. Потьомкіна і його наближених. Сьогодні тут розташовано місто Сєверодонецьк і його селища.